Роман Аксельрод, заступник голови Вінницької облдержадміністрації. Народився у Вінниці у рік Мавпи під сузір’ям Скорпіона. Закінчив школу № 29, Вінницький будівельний технікум, Вінницький національний технічний університет, Міжрегіональну академію управління персоналом. Найдорожчою нагородою вважає почесний знак «За заслуги перед містом». Роман Борисович мріє, щоб люди, повертаючись із роботи, не думали, як прогодувати родину, а відпочивали, усміхалися один одному та були впевнені у завтрашньому дні. Заслужений працівник сфери послуг України.
– Романе Борисовичу, за що ви любите Вінницю?
– У житті в мене було кілька можливостей виїхати за кордон, пропонували й посади в центральних органах виконавчої влади, але я залишився у Вінниці, бо люблю це місто. Колись казали, що Вінниця – це маленький Київ, доглянуте та компактне місто. Нині кияни можуть позаздрити вінничанам у плані благоустрою міста. Я, як і моя донька та внучка, народився у Вінниці. Тут поховані мої батьки. У цьому місті я отримав освіту, пройшов трудовий шлях від слюсаря-сантехніка до заступника голови обласної державної адміністрації. Тут мене оцінили – я отримав державні, урядові та інші нагороди.
– Ви народилися в родині військовослужбовців. Розкажіть про ваше дитинство.
– Мої батьки – учасники Великої Вітчизняної війни. Тато був професійним військовослужбовцем, воював не тільки на фронтах Великої Вітчизняної війни, а й в Ірані, Іраку, Афганістані, Китаї. У Другу світову їхніх батьків та близьких родичів у Хмільнику розстріляли фашисти. Після демобілізації батьки приїхали у Вінницю. Мій старший брат помер, і батьки вирішили народити ще одну дитину. Це був я. Татові тоді було вже за 50 років, а мамі ¬– 38. Мама перенесла інсульт і залишилася паралізованою. Мені було 14 років, коли вона померла…
Навчався я у Вінницькій школі № 29 (тоді вона була в історичному центрі міста – Мурах). Ми з батьком жили на одну його пенсію, і тому після восьмого класу, щоб швидше стати на ноги, я вступив до Вінницького будівельного технікуму на факультет сантехнічного облаштування будівель і споруд. Отримав освіту техніка-сантехніка. Потім вступив до Вінницького національного технічного університету (тоді – політехнічного інституту) на будівельний факультет за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво».
– Знаю, що за другою спеціальністю ви – юрист. Чи вам допомагає ця професія у житті?
– На якомусь етапі я відчув брак юридичних знань і прийняв для себе рішення отримати відповідну освіту. Вважаю, що кожен чиновник повинен мати правову освіту, щоб розв’язувати проблеми, які стоять перед владою. Я закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом, маю ступень магістра права.А ще я – академік Української технологічної академії. Отримані знання дуже допомагають у роботі. Впевнений, що людина з юридичною освітою може захистити себе в будь-якій ситуації.
У моєму житті був етап, коли при зміні влади я не знав, чи мене залишать працювати. Тому отримав свідоцтво адвоката і був упевнений: якщо доведеться піти з державної служби, то знайду себе в адвокатурі.
– Як ви заробили перші гроші і на що їх витратили?
– Перші свої гроші я заробив, коли навчався у будівельному технікумі. Під час канікул пішов на все літо працювати геодезистом у Київський інститут «Укржилремпроект»: носив геодезичну рейку, різні пристрої, заповнював журнали... Отримав за це платню і витратив її на одяг. Купив собі джинси, кросівки, футболки – те, що в той час для мого віку було престижно.
– З чого розпочалася ваша професійна кар’єра?
– Як молодий спеціаліст я потрапив в обласне управління житлово-комунального господарства. Працював у будинкоуправлінні міста Вінниці на посаді техніка-наглядача – перевіряв технічний стан території та будинків. Через півроку мене «підвищили» до майстра, а потім запросили на роботу в міське житлове управління. З того часу я все життя працював у житлово-комунальному господарстві на різних посадах.
– У вас значний стаж державної служби. Чи не виникало бажання зайнятися чимось іншим?
– Маю 10 років стажу роботи в органах місцевого самоврядування, а загального стажу державної служби – 22 роки. Єдине місце, де затримався, – це посада начальника головного управління житлово-комунального господарства, енергетики, транспорту та зв’язку ОДА – 10 років. Якщо погортати мою трудову книжку, стане зрозуміло, що в середньому раз на три роки я робив новий кар’єрний крок.
Вважаю, що я професійно займаюся тією справою, яка мені ще й подобається. Житлово-комунальна сфера – це галузь, яка забезпечує добробут людей, а як на мене, немає нічого кращого, ніж працювати для людей. Підвищення якості надання житлово-комунальних послуг – стратегічне суспільне завдання. В цілому, вважаю, Вінницька область у галузі житлово-комунального господарства одна з найкращих в Україні, і дуже приємно усвідомлювати, що в цьому є частка й моєї праці. Нині опікуюся ще енергетикою, зв’язком, транспортом, будівництвом, архітектурою та містобудуванням, захистом прав споживачів, МНС тощо…
– Романе Борисовичу, що вам найбільше запам’яталося з робочих моментів у житлово-комунальній сфері?
– Відселення людей з підвалів (цокольних поверхів), горищ, бараків у 1978–1980 роках. Треба було бачити їхні очі, коли вони отримували ордери на нове житло! Коли людина отримувала ордер на виробництві, заводі – це одна справа, а коли її викликали для цього у владні кабінети, і вона розуміла, що отримує квартиру не тому, що стояла в черзі, а тому, що на державному рівні було прийнято таке рішення, – зовсім інше. От їхні очі мені й запам’яталися.
– Ви були визнані переможцем обласного конкурсу «Людина року», ваше фото – на обласній Дошці пошани. Це для вас стимул до нових досягнень?
– Коли такі високі нагороди отримує керівник, то це оцінка роботи галузі, а от якщо нагороджують слюсаря-сантехніка, то оцінюють саме його працю. Зі всіх моїх нагород для мене найцінніше звання заслуженого працівника сфери послуг України і почесний знак «За заслуги перед містом», який я отримав у минулому році.
– Як ви прийшли в політику?
– У своєму житті я завжди займався громадською роботою: староста і комсорг групи, голова профспілкового комітету, міськжитлооб’єднання... Потім на якомусь етапі став депутатом Ленінської районної ради, згодом – членом її виконкому, депутатом обласної ради двох скликань, членом виконкому міської ради тощо…
Коли на Вінниччині створили обласну організацію Партії регіонів, я, ознайомившись з її статутом, прийняв для себе рішення вступити до її лав. Тоді її очолював В’ячеслав Миколайович Гаврилюк, якого я і сьогодні ціную як порядну, високоморальну, професійну людину.
Я не та людина, яка буде бігати з партії в партію залежно від посади чи політичних віянь. Я вступив у партію, і, якщо вона не зрадить своїх теперішніх цінностей, статутних завдань, я з неї не вийду – буде вона при владі чи ні. Партію регіонів вважаю конструктивною політичною силою, робота якої спрямована на поліпшення добробуту кожної української людини..
– Людина, яка багато працює, має відпочивати. Як ви це робите?
– Я десятиріччями не був у відпустці. Коли мене переводили в апарат ОДА, у мене залишилася невикористаною практично річна відпустка. Основним відпочинком для себе вважаю полювання, від якого отримую величезне задоволення. Але не від кількості вбитої дичини, адже для мене полювання – це не заготівля м’яса. Звісно, приємно отримати трофей, але це не є самоціллю. Трофеї були різні, але найбільше запам’ятовується, коли вдається підстрелити кабана. Переважно полюю на Вінниччині, але багато разів виїжджав і в інші області – Івано-Франківську, Волинську….
Полювання – це небезпечний вид відпочинку, особливо коли на тебе йде звір. У цій справі дуже добре відчувається плече друга. Це той випадок, коли обираєш, з ким би пішов у розвідку, а з ким – ні. Взагалі, я дуже зважено розділяю коло свого спілкування на друзів і товаришів. До друзів можу віднести максимум десять людей – це ті, з ким і на полювання не страшно йти. А товаришів маю дуже багато.
А ще захоплююся кінологією. Чудовий відпочинок – побути на природі з собакою. У мене було багато собак. Першим чотириногим другом став звичайний дворняжка, якого подарували друзі. Потім у родині жили такса, далматинець, ердельтер’єр, курцхар, вівчарка. Тепер – французький бульдог Жульєн. Коли ми придбали тварину, в неї вже було ім’я. Але головне – не ім’я, а характер собаки, те, як її виховали, як вона слухається господаря, «спілкується» з оточенням. Для мене здоровий спосіб життя – це піші прогулянки по кілька кілометрів із собакою. Крім Жульєна, у нас є ще один улюбленець – двадцятирічний папуга.
– Що читаєте?
– У мене дуже велика бібліотека. Улюблені книги – «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Злочин і кара» Достоєвського. І, як у всього мого покоління – Висоцький. Класичними творами захоплююся з дитинства, а зараз дуже подобаються історичні книги, біографії людей, які керували нашою та сусідніми державами.
Останнім часом я читаю виключно професійну літературу. Переглядаю багато професійних журналів, адже, щоб вирішувати завдання, які переді мною ставить керівництво, треба бути в курсі сучасних технологій. З періодики читаю «Голос України», «Урядовий кур’єр», «Вінницьку газету», «Вінниччину» та інші місцеві видання. На художню літературу, на жаль, просто не вистачає часу.
– Чи любите подорожувати? Якщо так, то в яких містах, країнах побували, і чи було там щось, що ви хотіли б запровадити у Вінниці?
– Буваючи за кордоном по роботі, я з радістю відвідую цікаві і визначні місця. Нещодавно повернувся з Німеччини, де був у музеї BMW. А ще мені дуже там сподобався музей інженерії, де можна простежити технічний розвиток від давнини і до сьогодні. Взагалі, бував у багатьох країнах: у тому числі в Ізраїлі, Іспанії, Швейцарії, Франції, Голландії, Італії, Нідерландах, Польщі, Болгарії... Для Вінниці хотілося б запозичити новітні та енергоощадні технології й шанобливе ставлення людей до історичної і культурної спадщини.
Мені також імпонує, що за кордоном по закінченні робочого дня люди забувають про роботу і відпочивають, вони усміхаються один одному, знаючи, що на них чекає стабільне і забезпечене майбутнє. А наші громадяни йдуть з роботи додому і журяться, як прогодувати родину, їх постійно турбує невизначеність. Нашим людям ще не вистачає соціальної захищеності.
– Що вважаєте найбільшим власним досягненням?
– Те, що я пройшов усі щаблі влади на місцевому рівні. Мені не соромно за мій трудовий шлях, тим більше, що мене ніхто не «просував». За це я перш за все вдячний незалежній Україні. Гадаю, в Радянському Союзі я не став би заступником міського голови, заступником голови ОДА.
– Чи маєте мрію?
– Мрію, щоб у родині всі були здоровими, і щоб мені ніколи не було соромно за те, що робитимуть донька та внучка. Хочу, щоб у них у житті все склалося добре, щоб вони не знали проблем, а Україна стала розвинутою європейською державою на чолі з Партією регіонів.
– Розкажіть про вашу родину.
– З дружиною Іриною я познайомився в колі друзів. Я саме закінчував технікум, а вона тільки-но вступила на навчання. Вважаю, що моє сімейне життя склалося нормально. Ми разом уже 35 років. Маємо доньку Світлану та 4-річну внучку Софійку.
– Які якості, на вашу думку, притаманні справжньому чоловікові?
– Справжній чоловік повинен уміти захистити і забезпечити свою родину, зробити все, щоб члени його сім’ї не мали проблем. Я взагалі вважаю, що дружина повинна не працювати, а опікуватись сімейним вогнищем.
–…а жінці?
– Справжня жінка повинна бути хорошою дружиною, тобто має вміти створити сімейний затишок, щоб чоловікові хотілося повертатися додому.
Всі статті >>>