Галина Якубович: «Ставлюся до людей так, як хочу, щоб ставилися до мене»
Галина Якубович, заступник вінницького міського голови. Народилася у Жмеринці в рік Тигра під сузір’ям Лева. Має дві вищі освіти: у 2002 році закінчила Харківську державну академію міського господарства за спеціальністю «Економіка підприємства», а згодом здобула кваліфікацію магістра державного управління в Національній академії державного управління при Президентові України. Свою трудову діяльність розпочала з серпня 1991 року, в органах місцевого самоврядування працює з 1995 року. Спершу – в Жмеринській міській раді, а з травня 2007 року – у Вінницькій міській раді: вісім років очолювала департамент економіки та інвестицій. У березні цього року призначена на посаду заступника міського голови.
Любить свою роботу, обожнює сина і переконана, що кожна людина – коваль свого щастя.
– У вас цікаве поєднання: за китайським гороскопом ви Тигр, а за знаком зодіаку – Лев. Вірите в гороскопи?
– Так, але в хороші. Насправді за темпераментом я не Тигр і не Лев. Як кажуть друзі, більше нагадую кошеня, яке, коли треба, може й кігтики показати. Хоча мій колишній чоловік іноді називав мене «Тигрою Львівною» (сміється – авт.).
– У Вінниці ви вже 8 років. Обжилися? Маєте квартиру?
– Насправді потрохи обживаюся. Перший рік, коли я перейшла працювати у Вінницьку міську раду, жила у своєї подруги на квартирі. А потім майже 6 років щодня їздила зі Жмеринки у Вінницю і назад. Мама часто казала: «Йде – ще темно, приходить – уже темно». Але працювати у команді Володимира Гройсмана, а сьогодні – Гройсмана-Моргунова, мені подобається.
Коли я вперше познайомилася з Володимиром Борисовичем, у мене вже був досвід роботи на державній службі, але співбесіду, яку він мені влаштував, я запам’ятала на все життя. Володимир Гройсман ставив і професійні запитання, і психологічні. А в підсумку сказав, що досить добре розбирається в людях і одразу може визначити, з ким йому по дорозі, хто хоче працювати і докладає зусиль, а хто тільки вигляд робить, що працює. Вже тоді я знала, що працювати доведеться багато, бо місто потребувало змін на краще, та я була готова до цього.
– На перехід до Вінницької міської ради зі Жмеринської ви погодилися одразу?
– Я хотіла спробувати свої сили і попрацювати з Володимиром Борисовичем у колективі Вінницької міської ради. У Жмеринській міській раді я відпрацювала понад 12 років. Там залишився колектив, який я люблю, іноді зустрічаюся з ними, сумую.
Я взагалі консервативна людина і до змін ставлюся насторожено. Хоча розумію і приймаю необхідність змін, адже це завжди рух уперед. Довго звикаю до колективу, нових людей. Але у Вінницькій міській раді мені комфортно працювалося з першого дня. Я знала, що маю робити, хоч було непросто: багато чого необхідно було вивчити, запроваджувати нові підходи.
Команда працює, як єдиний механізм, кожен знає, за що відповідає. І, якщо одна деталь-працівник дає збій, від цього страждає увесь колектив. Це велика відповідальність, але свою справу я люблю, тому що від спільної командної роботи Вінницької міської ради є позитивний результат для мешканців міста. А досвід, який набувається під час роботи у Вінницькій міській раді, є неоціненним. Я думаю, з моїми словами погодИться більшість колег.
– Ви – єдина жінка в чоловічій команді заступників міського голови. Не важко працювати пліч-о-пліч із чоловіками?
– Ну що ви, з такими чоловіками комфортно і спокійно! Вони мені допомагають, розуміють, іноді навіть оберігають. В роботі постійно відчуваю надійне чоловіче плече, впевнена в тому, що ніхто ніколи не підставить, не зрадить, не розпускатиме пліток. Це надійні партнери, колеги, друзі.
– Але жіночі хитрощі в роботі використовуєте?
– Буває. Жінка за будь-яких обставин залишається жінкою. Ми, українські жінки, не слабкіші за чоловіків. Вміємо за себе постояти. Я намагаюся працювати нарівні зі своїми колегами. Мене цього навчили мої попередники – Іван Михайлюк і Валерій Коровій. Вони професіонали своєї справи, знають про економіку та фінанси міста – все від «а» до «я». У них завжди можна отримати пораду і консультацію. І взагалі я дотримуюся в житті простого принципу: треба ставитися до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Кожен з нас хоче, щоб його розуміли, поважали, підтримували.
– Ваша робота вимагає чимало енергії. Звідки ви її черпаєте?
– Люблю читати, перевагу надаю класичним автобіографічним творам. Наприклад, люблю серію «Жизнь замечательных людей». Нещодавно прочитала книгу про доньку Пушкіна. Її доля непроста і наштовхує на роздуми. Люблю книги, які змушують розмірковувати.
Люблю спілкуватися з друзями, вдячна їм, що вони завжди мене підтримують. Люблю спільно із сином та племінницею розмовляти про молодіжні тенденції, соціальні мережі і тому подібне.
– Хто ваш порадник у житті?
– Мама, Ганна Миронівна. Зараз вона на пенсії. До цього працювала вчителькою математики, педагогом-організатором, директором школи, потім – у міському відділі освіти. Батько, Анатолій Михайлович, помер 18 років тому. Він працював на текстильно-галантерейній фабриці у Жмеринці.
Батьки виховували нас зі старшими братом Анатолієм дуже правильно. Ми добре знали, хто за що відповідає, що у кожного є свої обов’язки в сім’ї. Ми ніколи не сперечалися з батьками, навчалися добре, взагалі були дисциплінованими дітьми. Хоча брат іноді й влаштовував у школі «події», але потім них йому було дуже соромно перед мамою й батьком.
Моя мама живе у Жмеринці, але активно стежить за життям Вінниці. Вона в курсі всіх подій, знає, де я була і що кому казала. Завжди дивиться прямі ефіри. Переживає за Володимира Гройсмана. Як мати каже: «Боже, скільки нервів і здоров’я він покладе на цю справу!» Вона дає мені цінні життєві поради. Але про свої проблеми я намагаюся їй не розповідати, щоб зайвий раз її не хвилювати.
– Вас у школі до директора жодного разу не викликали?
– Я була слухняною і старанною. Школу закінчила з відзнакою і отримала срібну медаль. Окремі предмети давалися мені легко, але й були такі, які доводилося просто зубрити.
Якось під час зустрічі з випускниками мій однокласник згадував, як я відповідала на уроці хімії в 9-му класі. Він і його товариш сиділи позаду мене і під час моєї відповіді слідкували в книжці. Кажуть, що я слово в слово переказувала параграф. Потім сміялися…
– Хімію не любили, але з математикою все склалося!
– Після школи я мріяла вступити до Київського торгового інституту на факультет міжнародних відносин, але не пройшла за конкурсом. Тому, повернувшись додому, пішла працювати у дитячий садочок – була на заміні вихователів на час відпусток. Потім мені запропонували постійне місце роботи. Працювати з дітьми мені подобалася, і я готувалася вступати на факультет дошкільного виховання.
Вихователі жартували з мене, бо я вигадувала для малечі різні забави. Влітку, наприклад, коли було сонячно і тепло, виносила дітям таз або надувні басейни з водою. Туди кидала різні гумові іграшки. Вони бавляться у тепленькій водичці – всі перед очима, безпечно та жодних проблем.
– Але зрештою у вас економічна, а не педагогічна освіта. Як так вийшло?
– У мене в житті багато несподіванок. Усе, що трапляється випадково, – це моє. Так було і зі вступом. Я подала документи до Одеського педагогічного інституту, але потім передумала. І мене підтримав батько: мовляв, якщо передумала, то нехай так і буде. Він мене обожнював. А мама від такого мого рішення була в шоці. Вона допікала, що я одна в родині залишуся без вищої освіти. Але вже за місяць я почала працювати у фінансованому управлінні Жмеринської міської ради. Мені запропонували там роботу, після того як я в дитсадку склала штатний розпис для всіх дошкільних закладів міста.
По суті, випадок вирішив мою долю, і згодом я вступила до Харківської державної академії міського господарства на спеціальність «Економіка підприємства». А потім, майже через десять років, коли я вже пройшла шлях від спеціаліста до в.о. начальника фінансового управління і була призначена на посаду заступника жмеринського міського голови, вступила до Національної академії державного управління при Президентові України.
– Розкажіть про свого сина.
– Назарій – єдина моя дитина. Він дуже схожий за характером на мого батька – спокійний, врівноважений, іноді потайний. Коли я почала працювати у Вінницькій міській раді син залишився навчатись у Жмеринці. Жив з бабусею, моєю мамою. Взагалі його надійні друзі-порадники – це бабусі. Моя свекруха вибавила його (я вийшла на роботу, коли Назарію було 7 місяців), а моя мама тримала його в дисципліні під час навчання у школі.
З чоловіком у парі ми прожили 12 років, але не склалося. У 2006 році ми розлучилися. На жаль, рік тому він помер. Іноді я думаю, чому наше спільне життя не склалося? Можливо, завадила моя кар’єра, яка стрімко пішла вгору, а чоловік, напевно, цього не хотів.
– Як ви проводите вільний час?
– Відпочиваємо на природі з кумами, друзями. У мене їх багато по всьому світу. В Італії, Чехії, Німеччині. Люблю незапланований відпочинок, бо він запам’ятовується надовго.
– Багато подорожуєте?
– Була і в службових відрядженнях, і на відпочинку. Мені дуже сподобалася Прага. Двічі була в Штатах. Уперше – коли ще працювала у Жмеринці, проходила стажування майже півтора місяці. Вдруге – в Бірмінгемі – з делегацією від Вінницької міської ради. Але найбільше запам’ятався Амстердам – розкішне місто.
– Куди мрієте поїхати?
– У Дубаї. Хочу подивитися, як людям вдалося створити таке диво.
– Ви гарно одягаєтеся, всі сукні – по фігурі. Одяг шиєте?
– Шила. Мама однокласниці мого сина шила мені одяг багато років поспіль. Я пропонувала образ, а вона все це створювала з тканини. Золоті руки мала, але, на жаль, два роки тому її не стало – забрала невиліковна хвороба. Дочка її залишилася сиротою. Але у моїй шафі багато «спогадів» про цю неймовірну жінку.
– Готувати любите?
– Так, але часу на це не вистачає. На кухні головна – моя мама. А я можу іноді побалувати рідних смачненьким. Син любить ласувати різним желе. Тому експериментую з різними видами, кольорами, фруктами, а він дегустує. На свята готую щось цікаве, особливо люблю м’ясні страви.
– А ви, як і син, солодке любите?
– Люблю, але обмежую себе, бо треба триматися у формі.
– Ви готові до того, що рано чи пізно у вашій оселі з’явиться невістка?
– Не готова, бо, напевно, буду непростою свекрухою (сміється – авт.). Хоча… Головне, щоб діти кохали одне одного. Якщо буде добре моєму сину, то й я буду щасливою.
– А зараз ви щасливі?
– Так, я взагалі переконана, що кожна людина – коваль свого щастя. І щаслива вона чи ні, це залежить від неї, її відчуття. У мене є мама, друзі, куми, колеги, які вже «переросли» в друзів. Я в оточенні щирих, дорогих моєму серцю людей – у цьому моє щастя.
– Інтуїцію маєте?
– Ще й яку! Вона ніколи не підводить. Іноді я злюся сама на себе, що те не встигла зробити, про щось забула, а потім виявляється, що все це мені на користь. Хоча у житті дотримуюся думки: краще один раз спробувати, ніж 100 разів шкодувати.
– Тобто запитання, чи стрибали ви з парашутом, недоречне?
– Так, бо я стрибала. Але вперше і в останнє. Не люблю гострих відчуттів, експериментів над собою. Подивитися на чиїсь емоції – так. Але відчути на собі цей екстрим – не моє.
– Ваша головна мрія у житті?
– Зараз всі українці мріють про одне-єдине – щоб в країні запанував мир, щоб наші діти мали успішне майбутнє, пишалися своє державою. Моє особисте бажання – щоб усі, хто поруч зі мною, були здоровими.
Всі статті >>>