Володимир Шамрай: «Щасливий, що допомагаю людині вберегти найцінніше – життя»
Володимир Шамрай, головний лікар Вінницького обласного клінічного онкологічного диспансеру, депутат Вінницької міської ради, кандидат медичних наук, лікар-онкогінеколог вищої категорії.
У 1992 році закінчив Вінницький медичний інститут. Три роки навчався в інтернатурі, де визначив свій подальший шлях – онкогінекологія. З 1995 року працює у Вінницькому онкодиспансері. У червні 2014 року призначений на посаду головного лікаря цього закладу.
Найбільше задоволення йому приносить робота, настрій підіймає дружина, а втіху дарує донька.
– Розкажіть про себе.
– Я народився у 1968 році в містечку Липовець Вінницької області. Зважаючи на те, що батько був військовослужбовцем, нам довелося багато поїздити по колишньому Радянському Союзу. У 1985 році він служив у Житомирській області, в Бердичеві. Там я й закінчив школу із золотою медаллю та поїхав вступати до Ленінградської військово-медичної академії ім. Кірова. Конкурс був шалений: до 20 осіб на місце. Надія на те, що здам хімію і стану студентом, була малою, але я ретельно готувався й таки вступив до цього престижного закладу.
Навчався на факультеті сухопутних військ. 30 осіб із курсу, в тому числі й мене, відібрали для особливої підготовки – взвод повітрянодесантних військ. Тому військова підготовка у нас була на рівні: ми і з парашутами стрибали, і медичну допомогу в польових умовах надавали. Але закінчити академію не вдалося. В силу різних обставин після 5 років навчання довелося написати рапорт про взвільнення. Потім півроку відслужив в армії, а через рік продовжив навчання у Вінницькому медичному інституту на лікувальному факультеті. Інтернатуру проходив упродовж трьох років на різних лікувальних базах нашого міста. Обравши фах онкогінеколога, в 1995-му році прийшов на роботу у Вінницький онкодиспансер.
У 2007-му захистив кандидатську, нині завершую роботу над докторською дисертацією.
– Тобто майже 20 років ви працюєте в онкодиспансері?
– Так, але, відверто кажучи, останні 5 років я паралельно працював ще й у Вінницькій залізничній лікарні. Це відомча установа, де мені запропонували увійти до складу хірургічного відділення. Найцікавіше те, що до цього моменту я шукав можливість оперувати не тільки в онкодиспансері, оскільки багатьом пацієнтам, які до мене зверталися, змушений був відмовляти через обмежену кількість операцій, які мені дозволяли проводити у відділенні. Тому й довелося шукати базу, де можна було б оперувати жінок із різноманітною гінекологічною патологією.
Графік був дуже насиченим. Іноді операції закінчувалися о 22–23 годині. О 6-й ранку наступного дня я мав виконувати перев’язки пацієнтам, яких прооперував напередодні, а вже о восьмій – бути на робочому місці в онкодиспансері.
– Втомлюєтеся від шаленого графіка?
– По правді – ні. Я отримую величезне моральне задоволення від того, що моя робота приносить результат, коли я відчуваю свою необхідність. За рік доводиться виконувати більше 500 операцій. Багато пацієнтів пройшло через мої руки, і я щасливий, що допомагаю людині вберегти найцінніше – життя. Тепер я розумію, що свої 46 прожив недаремно.
– Багато жінок вважають за щастя потрапити саме до вас. У чому ваш секрет? Якими принципами керуєтесь у цій благородній справі?
– Перш за все і за будь-яких обставин намагаюся бути чесним із пацієнтом. Існують випадки, коли лікарі з деяких причин обмежують хворого в інформації стосовно справжнього стану його здоров’я. З цього приводу я маю іншу думку, та не зловживаю цим. Людина має право знати, що її чекає, і, якщо є хоча б найменший шанс вижити – боротися.
По-друге, в мене немає першорядних і другорядних пацієнтів – кожен важливий тут і зараз. Завжди працюю на самовіддачу. В робочі дні й вихідні сам перевіряю стан хворого, бо це мій обов’язок. Намагаюся все тримати під контролем.
– Вдається?
– Так, хоча робота головного лікаря забирає багато часу. В голові доводиться тримати бухгалтерські звіти, юридичні аспекти, а ще – знаходити спільну мову з лікарями різних рівнів і рангів.
– Як відновлюєте сили?
– Живу в мікрорайоні «Корея», поблизу будинку – міський стадіон. Намагаюся щодня по 40 хвилин займатися фізичною культурою. Пробігаю 3–4 кілометри, потім займаюся на спортивних снарядах: треную прес, підтягуюся, віджимаюсь. Крім того, маю традицію щотижня відвідувати лазню – це допомагає тримати організм у тонусі.
– Розкажіть про свою сім’ю, дружину, доньку.
– Дружина завжди піднімає мені настрій, а донька – найбільша втіха. Вони – мій надійний тил, мої однодумці і друзі. Дружину звуть Олена. За фахом вона також лікар-онкогінеколог, кандидат медичних наук, але Олена не оперує, а працює в поліклініці диспансеру.
Донька Анастасія зараз навчається у Нью-Йорку, в Бруклінському коледжі. Вона закінчила гуманітарну гімназію № 1, бездоганно володіє англійською мовою. В майбутньому планує стати пластичним хірургом. Ми щодня спілкуємося за допомою Інтернету. Поруч із нею – її хрещена мама (вона там мешкає). Словом, за доньку я спокійний. Вона виправдовує всі наші надії.
– Не секрет, що колектив диспансеру нині активно підтримує бійців АТО. Це ваша ініціатива?
– Лікарі нашого колективу, які щодня борються за життя пацієнтів, як ніхто інший, знають йому ціну. І, коли почали розгортатися події на сході країни, ми не могли стояти осторонь. Уже будучи на посаді головного лікаря я ініціював декілька благодійних акцій і щасливий, що колектив підтримав їх.
Спершу ми зібрали 44 тисячі гривень і закупили два портативні апарати для штучної вентиляції легень, які передали своїм колегам з військового шпиталю. Потім укомплектували кілька ящиків із медикаментами – від перев’язувальних матеріалів до знеболювальних препаратів – і відправили в мобільний військовий госпіталь, у якому працюють вінницькі лікарі. На прохання департаменту охорони здоров’я облдержадміністрації передавали в зону АТО набори хірургічних інструментів. 10 днів тому придбали кілька упаковок якісного й дорогого знеболювального й також відправляли колегам.
Наш колектив активно долучився до благодійного марафону, ініційованого обласною радою. Ми перерахували чималу суму грошей і придбали квитки на благодійний концерт для наших працівників. Переказали значну суму і на благодійний рахунок. Зараз збираємо кошти на придбання пристрою нічного бачення. На прохання мого друга, який воює поблизу Луганська, шукаю «УАЗ», тобто санітарну «таблетку», щоб перевозити поранених.
Упевнений, лише об’єднавши зусилля держави, яка зараз перебуває в надзвичайно важкому стані, та зусилля простих людей і волонтерів, ми зможемо досягти перемоги та відстояти нашу свободу.
– Через події, які нині відбуваються в країні, чимало людей забули про буденні проблеми. Знаю, що ви активно підтримували притулок для тварин у нашому місті. Продовжуєте це робити?
– Ви правильно зауважили: на тлі нинішніх подій проблема безпритульних тварини стала другорядною, але не для мене. З людиною, яка самостійно вирішує більшість питань та небайдужа до цієї проблеми, – Аллою Володимирівною Шевченко – я продовжую тісно співпрацювати, бо заклад треба утримувати, а тварин щодня годувати. Вони ж не винні, що їх викинули на вулицю. Завжди пригадую слова: «Ми відповідальні за тих, кого приручили».
– Ви на посаді головного лікаря онкодиспансеру вже три місяці. Що змінили в роботі закладу?
– Ви пам’ятаєте, як відбувалися етапи відбору кандидатів? Все це мало суспільний резонанс і відбувалося не зовсім коректно. Тоді я вам розповідав, що прагнутиму змінити в закладі. Найголовніше – поліпшити моральний клімат у колективі. Тому перше, що я зробив, коли мене призначили на цю посаду, створив комісію з регулювання трудових відносин. Тепер усі питання, пов’язані з прийняттям на роботу, спірні моменти, звільнення ми вирішуємо колегіально. Немає жодних кулуарних домовленостей, усі вакансії зазначені на нашому сайті, а кандидатів на посади обирають на конкурсній основі.
Друге, що вдалося врегулювати – співпрацю з благодійним фондом. Що ми зробили? Докорінно змінили формат роботи. Якщо раніше пацієнти здавали гроші і не знали, на що вони витрачаються, то нині у кожному відділенні встановлені стенди, де чітко вказано, скільки коштів надійшло до фонду і скільки завдяки нашій співпраці витрачено. Також вказано банківський рахунок нашого закладу, на який можна перераховувати гроші, якщо пацієнт не бажає контактувати з представником фонду. Загальна інформація про всі відділення розміщена на стенді біля приймальні головного лікаря. Завдяки співпраці з благодійним фондом ми вирішуємо питання закупівлі необхідної медичної апаратури, поліпшуємо харчування хворих, а також виконуємо поточні ремонти.
Також я змінив структуру нашої роботи, скасувавши щоденні ранкові п’ятихвилинки для всіх лікарів, зробивши їх обов’язковими лише для завідуючих відділень і чергових лікарів.
У лікарів з’явилося більше часу для пацієнтів, а молодший медичний персонал встигає вчасно виконати свою роботу. Всі разом збираємося лише один раз на тиждень, по п’ятницях, щоб вирішити нагальні проблеми. Тобто за ці три місяці вдалося досягти прозорості, відкритості й публічності в роботі закладу. Маю ще багато планів.
– Ви любите відпочивати?
– Так, але не більше двох тижнів, потім стає нудно і тягне на роботу.
– Маєте хобі?
– Звичайно. Полюбляю рибалити, полювати, а також подорожувати. Разом із дружиною ми відвідали дуже багато країн, були майже на всіх континентах.
– Які місця сподобалися найбільше?
– Сполучені Штати Америки – це колосальний потенціал і можливості. Та найбільше запам’яталися острови Канарського архіпелагу. Там збережена неймовірна краса первозданної природи: гори, ліси, яким по 10 тисяч років. Пригадую прекрасні слова Марка Твена: «На смертному одрі ми жалкуватимемо про дві речі: що мало любили і що мало подорожували».
– Ви віддячуєте своїм рідним за любов, тішите їх подарунками?
– В основному квітами. Дружині букет купую щотижня. А доньці, коли вона приїжджає, купую все, що побажає. Хоча вона в мене досить стримана у подарунках, бо знає ціну грошам.
– Часто куховарите?
– Раз на місяць. Найсмачнішим у мене виходить суп із морепродуктів. Навіть маю секрет: що більше делікатесів, то смачніша страва. В основному ж готує дружина. Дуже люблю її український або зелений борщ, а ще – м’ясо з чорносливом.
– Маєте мрію?
– В мене ще багато планів. Протягом найближчих років хочу зробити наш диспансер одним з найкращих у країні за рівнем надання онкологічної допомоги, закладом, у якому будуть створені всі умови для лікування онкологічних хворих на сучасному світовому рівні.
Всі статті >>>