Володимир Кістіон, перший заступник міського голови. Народився у рік Змії під сузір’ям Близнюків. За освітою інженер-будівельник, закінчив Одеський інженерно-будівельний інститут за спеціальністю «Водопостачання та водовідведення». Перше місце роботи – майстер житлового фонду Ямпільського комбінату комунальних підприємств. З 1990 року очолив Ямпільське підприємство водопровідно-каналізаційного господарства. З 2001 року – начальник обласного комунального виробничого підприємства водопровідно-каналізаційного господарства «Вінницяводоканал». З 2008 по 2011 рік працював на посаді заступника міського голови, з липня 2011 року – перший заступник міського голови. Отримав ступінь магістра державного управління в Одеському регіональному інституті державного управління. Заслужений працівник сфери послуг України.
Одружений, має дорослого сина Дмитра, який пішов стежкою батька.
Любить афоризми, по-філософськи ставиться до життя, а тому ніколи не загадує наперед.
– Розкажіть про себе і своїх батьків.
– Я народився у Довжку Ямпільського району. Раніше, ще за царських часів, це було єдине село, яке не мало пана і вважалося «казенним». Тут мешкали чиновники, яким за сумлінну службу виокремлювали ділянку землі і надавали житло. За «совєтів» у селі з’явився колгосп, у ньому і працювали мої батьки. Мати ходила у поле ще з 15 років, а батько працював водієм. Я виріс на землі, у чесній родині, де живуть за законами совісті і не бояться брати на себе відповідальність.
– Стати інженером – це була ваша мрія чи батьки наполягли?
– Вони важко працювали, і, зрозуміло, не бажали мені такої ж долі. Коли постало питання про вибір професії, я розповів їм про бажання стати інженером. Вони не заперечували. Чому поїхав на навчання в Одесу, а не у Вінницю? Тут усе просто: до перлини біля моря було зручніше добиратися. З Крижополя, до якого звідти 20 кілометрів, ходив дизель-поїзд. Та й Одеса приваблювала мене своєю специфічністю.
– Не страшно було сільському хлопцеві поринути у вир великого міста?
– Тоді я про це не думав. Та й життя було іншим. Усі жили в гуртожитку, самі готували їжу, не було «татусевих синочків». Мій син, до речі, також закінчив цей заклад (щоправда, зараз це вже академія). Усі 5 років він мешкав у гуртожитку, який, як на мене, є справжньою школою життя. Я, відверто кажучи, не розумію тих батьків, які для своїх чад створюють одразу всі умови: не встиг стати студентом – ось тобі квартира, не встиг одружитися – машина.
– Ніколи не шкодували, що стали саме інженером?
– Усе своє життя я працював за фахом, і моя робота приносила мені тільки задоволення. Спершу був звичайним майстром, потім очолив підприємство у Ямполі.
– А до Вінниці як потрапили?
– Мені тричі пропонували очолити «Вінницяоблводоканал», але переходити на нову посаду бажання не було. В Ямполі мав будинок, недалеко – батьки, сестра. Та коли ситуація на обласному підприємстві почала погіршуватися, з’явилася заборгованість і запахло занепадом, тоді відмовитися не зміг – совість не дозволила.
– Невже ніколи не йдете проти совісті?
– Ніколи. Так мене навчили батьки, а їх – їхні батьки. Коли я працював начальником Ямпільського водоканалу, з моїми батьками мешкав мамин тато, тобто мій дід Іван. Він прожив 94 роки і до останнього дня займався домашнім господарством: підмітав подвір’я, курей годував. І скільки я не приїздив додому, він постійно розпитував мене про справи, людей, з якими працюю, сім’ю. Одного разу дід сказав мені дуже мудрі слова: «Володю, ти – керівник, тебе слухають люди, але кожен має свій характер і погляди на життя. Ніколи не забувай, що найбільше зло, яке ти можеш заподіяти людині, – образити її даремно. Якщо за справу, то людина ніколи не образиться, але якщо просто так, то обов’язково вибачся. Живи по совісті і тоді отримуватимеш від життя задоволення».
– Це справжня життєва мудрість…
– Так, і перевіряв її я багато разів, особливо коли доводилося звільняти людину з роботи. Варто було правильно пояснити причину звільнення – і ми розходилися, подаючи один одному руки. Намагаюся працювати так, щоб людина не тримала на мене зла. А якщо доводиться приймати якесь рішення, то я маю бути впевнений у його правильності на всі 100 %.
– З такими принципами працювати у чиновницькому кріслі, напевно, нелегко. Що спонукало вас перейти на роботу у міську владу?
– Тодішній міський голова Володимир Борисович Гройсман – майстер переконувати. Коли у 2008 році він поставив переді мною завдання, які я мусив виконати, мені стало цікаво, чи зможу я впоратися, використовуючи набутий досвід, знання і практику. Працювати на благо міста, яке я безмежно люблю, – це задоволення. Але, зізнаюся, на виробництві – краще. Чому? Я не сприймаю людей, які можуть відкладати якісь справи на завтра. На виробництві це зробити фактично неможливо, а у чиновницьких кабінетах чимало справ можуть відкласти на потім. І це дратує.
Ще я не розумію людей, які без досвіду роботи одразу займають чиновницькі крісла або ще гірше – стають керівниками і починають «цвіркати»: мовляв, керівник – головний, а підлеглий – дурень. Часом навіть дивуюся, як ця вся система ще не розвалилася, бо таких начальників на виробництві давно б «мухи з’їли».
– Розповідають, коли ви вперше прийшли на роботу як заступник міського голови, то злякали прибиральницю, яка не сподівалася о 7-й годині застати вас у кабінеті. Ви встигаєте висипатися? Як відновлюєте сили після напруженого робочого дня?
– Можливості нашого організму безмежні. Мені достатньо 4–5 годин повноцінного сну, щоб відновити сили і мати ясний розум. Я не відношу себе ні до жайворонків, ні до сов, бо можу вирішувати справи незалежно від часових рамок. Якщо є завдання на 5-у ранку, я його виконаю, коли треба працювати до опівночі – працюю. Все залежить від того, як себе запрограмувати.
Сили відновлюю в родинному колі. У мене дружня сім’я: вдячний син Дмитро і добра дружина Валентина, яка «тягне» на собі весь побут. За фахом вона бухгалтер. Намагаюся не обтяжувати рідних своїми робочими проблемами, тобто вдома про роботу майже не говоримо, вистачає домашніх справ. Хоча, якщо відверто, їх вирішує переважно дружина.
– А цвяхи для картин ви забиваєте?
– Звичайно. Це ж чоловіча робота! Все, що треба повісити, відремонтувати, налагодити – це моя «парафія». Я дуже люблю господарювати. В мене в гаражі справжній склад різних інструментів, бо вважаю, що кожен чоловік мусить мати все необхідне для ремонту під рукою, а не просити у сусідів. Купувати інструменти, якісь механізовані речі – це моє хобі. Якщо в тебе є тільки один ключ чи молоток, то ти точно інженером не станеш. Так я казав своїм підлеглим.
– У разі потреби сантехніка викликаєте чи самі беретеся до роботи?
– Чоловік повинен все уміти, але не обов’язково все робити.
– Це як?
– Якщо є майстер, який щодня професійно займається своєю справою, то краще ремонт доручити йому. Я можу, звичайно, дещо відремонтувати, але на це піде більше часу і зусиль, ніж у майстра, який все виконає швидко, якісно і з гарантією.
– Часто заохочуєте дружину за «надійний тил»?
– Роблю подарунки на день народження і 8 Березня (усміхається – авт). Ми народилися і виросли в одному селі, навчалися в одній школі. А одружилися, коли я закінчив другий курс (після першого курсу мене призвали до армії, відслужив два роки, потім провчився ще один рік, а тоді запропонував коханій руку і серце). Вона на той час уже здобула освіту і її направили на роботу в Одесу. Оскільки ми вже були одружені, нам дали кімнату в сімейному гуртожитку, там прожили 3 роки. А загалом разом уже 28 років.
– Відпочиваєте разом?
– Так. Переважно в Україні. Любимо Карпати. Років 10 їздили туди влітку, а тепер лише взимку – щоб на лижах покататися. Цієї зими, до речі, син вперше став на лижі – йому сподобалося.
– Ви вмієте готувати?
– Так, як ж свого часу жив у гуртожитку. Але готую нечасто. За все життя може два-три рази радував дружину обідом. Більше проявляю свої кулінарні таланти, коли збираємося на пікнік: шашлик – це моя турбота.
– А які страви любите?
– Я невибагливий. Найбільше люблю мамину смажену картоплю. І взагалі вважаю, що людина повинна їсти те, що їй потрібно.
– Тобто ви – за здорове харчування?
– Ні! Якщо людина хоче сала, вона має його їсти – і це я вважаю здоровим харчуванням.
Ніколи не обмежував себе у їжі, не роблю з цього якоїсь проблеми: їм те, що є, що хочу. Головне – прислухатися до свого організму: якщо є продукти, які шкодять (викликають алергію, порушення роботи шлунка), їх треба просто виключати з раціону, замінити на інші. Але перехитрити людський організм неможливо, його треба зрозуміти.
– Для більшості своїх підлеглих, чого гріха таїти, ви – суворий керівник. Жартувати любите? Вмієте посміятися над собою?
– Звичайно, я ж не мумія. Але весело відпочивати люблю тільки з друзями. Їх у мене небагато, проте всі вони перевірені часом і різними ситуаціями. Деякі дружні стосунки збереглися ще зі школи.
– Чого не можете пробачити?
– Не люблю непостійних людей, які не мають своєї думки і ходять, так би мовити, за вітром. Їх не цікавить результат, вони перебігають від одних до інших, всіляко шукають можливості утриматися на тій чи іншій посаді. Словом, куди вітер дме, туди й біжать. З такими намагаюся не мати ніяких справ, зв’язків і стосунків.
– Ви вмієте поставити людину на місце?
– Кожен керівник повинен бути справедливим і впевненим у своїх рішеннях. Не маю звички «випускати пару» на підлеглих, але, якщо потрібно, можу жорстко поставити на місце. Якщо я помилився, то обов’язково попрошу вибачення. Будь-який керівник іноді помиляється. Не помиляється лише той, хто не працює і не розвивається.
Ми всі у цьому світі тимчасово, і це треба розуміти. Не сприймаю людей, які впадають у депресію від того, що їх звільнили з роботи. Треба робити свою роботу не за страх, а на совість. Я живу за таким правилом.
А ще намагаюся постійно дослухатися до порад своїх недругів. Є така східна мудрість: шукай друзів своїх серед ворогів своїх. Друг зрідка вкаже на те, що ти робиш неправильно, а от ворог ніколи не проігнорує можливості показати твої помилки. І це допомагає знаходити правильне рішення, ставати сильнішим і мудрішим.
– Чи є в житті щось, чого ви не встигли зробити?
– Я про це навіть не думав. Щоб досягти своєї мрії, треба не просто мріяти, а працювати.
– Ви вважаєте себе щасливою людиною?
– Щастя – це щось таке об’ємне і неосяжне. Людина повинна вміти бути щасливою, радіти будь-яким щасливим моментам, навіть маленьким. От ми розмовляємо з вами, маємо приємну бесіду – це позитивні емоції. У сім’ї все добре, родичі здорові – це вже щастя, для цього багато не треба. Не потрібно прагнути того, на що ти не заслуговуєш. Переконаний у тому, що кожному Бог дає те, чого він вартий.
– Ви віруюча людина?
– До церкви ходжу тільки на Великдень. Це за умови, якщо до батьків не їду.
– Часто їх навідуєте?
– На превеликий жаль, ні. Але коли приїжджаю, то відчуваю неймовірне щастя від того, що знову стаю маминим сином. Батьки в мене золоті. Мама у родині – головна. Напевно, за характером я схожий до неї. Батьки завжди розпитують, як справи і дають слушні поради. Така зараз в них «робота». І цим мудрим настановам немає ціни. На жаль, починаєш розуміти це тільки з віком. А берегти і шанувати батьків треба повсякчас.
Всі статті >>>