Валерій Коровій: «Влада має бути схожою на футбольного арбітра, який повинен чітко визначати правила гри, але не заважати футболістам грати»
Валерій Коровій, заступник вінницького міського голови. Народився у Тростянці Вінницької області у рік Дракона під сузір’ям Скорпіона.
Після закінчення школи працював учнем токаря в Тростянецькому райоб’єднанні «Сільгосптехніка». Відслужив у війську, закінчив економічний факультет Української сільськогосподарської академії.
Працював економістом колгоспу «Батьківщина» (смт. Стрижавка Вінницького району), начальником планово-економічного Вінницького міжгосподарського підприємства гранітних виробів. У 1994 році закінчив аспірантуру інституту економіки Академії наук України, достроково захистив дисертацію. Кандидат економічних наук.
З червня 1994 по липень 2010 року працював на державній службі: заступником голови Вінницького обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, консультантом організаційного відділу секретаріату Вінницької ОДА, завідувачем інформаційно-аналітичного відділу секретаріату ОДА, першим заступником начальника головного управління з питань економіки і власності, а затим і начальником головного управління економіки Вінницької ОДА, заступником, а потім і першим заступником голови Вінницької обласної державної адміністрації. Майже рік перед приходом на нинішню посаду був головою наглядової ради ПрАТ «КМТ».
Позапартійний, депутат Вінницької обласної ради трьох скликань. Голова постійної комісії обласної ради з питань адміністративно-територіального устрою та взаємодії з органами місцевого самоврядування.
Заслужений економіст України, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст.
До нестями любить футбол і вважає, що ця гра була б корисна абсолютно всім.
Одружений, має двох синів і внучку.
– Валерію Вікторовичу, ви працювали в обласній адміністрації, досвіду роботи в міській владі у вас досі не було. Що ви побачили у місті свіжим поглядом?
– Мені цікавий новий напрямок роботи. Переді мною поставлене абсолютно конкретне завдання: підсилення інвестиційного напрямку, у першу чергу – в співпраці з підприємствами, які формують економічний кістяк міста, створюють робочі місця.
Міський голова сформував потужну та фахову управлінську команда, завдяки якій Вінниця динамічно розвивається. Особливо, якщо порівнювати з сусідніми обласними центрами. Семимильними кроками йде уперед благоустрій: будуються і ремонтуються дороги, впорядковуються околиці, приватний сектор отримує ті умови, яких раніше не мав, з’являються чудові зони відпочинку.
Місто позиціонується як регіональний лідер, і для цього є всі підстави. Якщо ми хочемо таку динаміку у місті витримати і розвиватися в тому ж руслі, з такими ж темпами, місто повинно вибудувати міцний економічний кістяк, який забезпечить створення робочих місць, вирішення структурних проблем розвитку. Незважаючи на відносне пожвавлення ділової активності, складною залишається проблема з робочими місцями. Особливо – для молоді. Парадокс: молодь з дипломами гарячково шукає будь-яку роботу, а тим часом керівники підприємств благають про робітничі кадри. Я вже об’їздив понад 20 підприємств міста, і майже всі керівники в один голос говорять про брак кваліфікованих робітників. З метою вибудування механізму взаємодії з підприємствами міський голова провів перше засідання ради товаровиробників. Проблема в тому, що на сьогоднішній день 99 % усіх інвестиційних ресурсів створено в приватному секторі. Грюкнути кулаком по столу і сказати «роби те чи інше» міська влада не може. Розуміючи це, ми вишукуємо нові інструмен¬ти роботи з бізнесом, з великими підприємствами, які створювали б робочі місця. Діапазон інструментів у цій справі досить широкий: починаючи від простого спілкування і закінчуючи ініціативами міста у справі лобіювання окремих підприємств. Наприклад, 45-го заводу чи заводу тракторних агрегатів. Багато питань і в частині розвитку інфраструктури, яка давала б можливість розвиватися місту, його соціальній і комунальній сферам, промисловим зонам.
Мені цікаво спостерігати за принципами роботи самоврядного органу. Тут рішення приймаються через виконком, вони публічні. В місцевих адміністраціях ситуація інша. В органі самоврядування, як ніде, важливе відчуття команди, командний дух міської ради мені дуже імпонує. Як людина, яка все життя грає у футбол, я це дуже ціную.
Я дуже уважно стежив за тим, як Володимир Гройсман прийшов на посаду міського голови, як він стрімко ріс як лідер. Але я тоді спостерігав за цим збоку. На його прикладі я можу сказати, що в Україні виростає нова генерація керівників.
– Ви легко відчули себе членом цієї нової для вас команди?
– Мене зустріли доброзичливо. Абсолютну більшість людей, з якими мені доводиться щодня працювати, я знав і до приходу сюди.
– Я знаю, що футбол – велика ваша любов. Що він для вас означає?
– Це справді любов на все життя. Я іноді ловив себе на думці, що міг би стати дитячим тренером з футболу. Отримую насолоду не тільки від гри, а й від особливого спортивного спілкування. Не перестаю грати у футбол і зараз. І не тільки грати. Підтримую дитячу футбольну команду в Стрижавці. Футбол – це не просто гра. Це чудовий інструмент для виховання. Можу навести чимало прикладів того, як діти з неблагополучних сімей, так звані «важкі» підлітки, саме через футбол виходили у серйозне доросле життя, здобували хорошу освіту, добивалися значних результатів у житті. Футбол дає можливість самореалізації, допомагає розкритися. Це не просто гра. Це азарт, це формування характеру, це воля до перемоги, до спільного результату, це плече друга. Я й роботу у владі розглядаю через футбольну призму. Влада, з погляду розвитку економіки, бізнесу у місті чи в області, має бути схожою на футбольного арбітра, який повинен чітко визначати правила гри, але не заважати футболістам грати. Бо якщо він свистітиме де треба і де не треба, то акцент переміститься з поля на арбітра, а тоді не вийде нормальної гри.
А що стосується командного духу, то скажу таке: яким би класним футболістом ти не був, але якщо ти не відчуватимеш команди, ти не допоможеш їй отримати бажаний результат. Навпаки – вона ще й розсипатися може, якщо в ній будуть такі гравці-одинаки.
– Словом, ви живете за футбольними правилами…
– Так, дружина навіть каже, що футбол – це якась хвороба.
– Сини ваші – теж футболісти?
– Звичайно. У мене недавно з’явилася внучка, але, думаю, будуть ще й внуки, і вони теж у футбол гратимуть. Було б здоров’я.
– Що для вас означає сім’я?
– У кожної людини є радощі й успіхи, але є й проблеми, неприємності, буває й біда якась. Людина при цьому шукає підтримку в сім’ї. Найбільш нещасна та людина, в якої сім’ї немає. Для мене сім’я – це основа, яка дозволяє почуватися щасливою людиною, це те, що дає впевненість, натхнення і просто бажання жити. Я дуже дорожу стосунками у своїй родині.
– Вашій працездатності можна тільки позаздрити. Коли ви працюєте найбільш продуктивно? Ви сова чи жайворонок?
– На роботу я приходжу вчасно, навіть люблю раніше приходити; встаю при цьому, звичайно, рано, але я сова. Основну роботу стараюся «вписувати» в робочий день, хоч бувають періоди, коли так не вдається. Але я не розумію начальників, які самі до пізнього вечора на роботі сидять і своїх підлеглих до того примушують. У кожного ж є сім’я. Вечірні години стараюся побути з сім’єю, а пізній вечір (іноді й ніч) я присвячую іншій роботі. Науковій, наприклад, адже я не покинув заняття наукою. Читаю потрібну мені літературу. Вдосконалюю свої знання з англійської мови. Пишу статті. От у цьому я більше сова. А на роботі мушу бути жайворонком.
– Що ви читаєте (крім публіцистики і наукової літератури)?
– На художню літературу, на жаль, маю дуже мало часу, але коли такий час випадає, або я планую відпустку, то я наперед підбираю собі книги, які хочу прочитати. Не хапаю перше-ліпше. Останнім часом мене дуже зацікавила міфологія. Люблю читати біографії відомих людей.
– У що ви вірите?
– У справедливість. Хоча мені часто кажуть, що її немає. У філософській боротьбі між злом і добром я вірю в торжество добра, тобто у справедливість.
– Вас ніколи не підставляли? З вам завжди чинити справедливо?
– Всяке було. Але я вважаю, що краще бути готовим до того, що людина – слабка істота, що в неї можуть бути різні обставини і різні пріоритети, а діяти треба таки за своїми переконаннями, і жити зі своїми, а не з чужими поглядами. Просто не варто ставити людину в умови, коли їй доведеться робити вибір на користь неприйнятних для неї понять.
– Ви вмієте визнавати помилки?
– Я вважаю, що вміння визнавати свої помилки – це риса сильної людини. Якщо треба – то й публічно. Звичайно, якщо людина визнає свою помилку щиро, а не грає на публіку. Знаєте, чим відрізняється демократичне суспільство від тоталітарного? У тоталітарному суспільстві людина не має права на помилку. Помилилася – а її одразу звільнили з роботи, позбавили права на щось, посадили, навіть розстріляли. У демократичному ж суспільстві людина має право на помилку. Творчість, створення чогось нового завжди пов’язані з ризиком помилок. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить, не приймає ніяких рішень. І якщо людина помиляється, вона не повинна припинити роботу. Треба визнати помилку, виправити ситуацію і рухатися далі.
– Чого ви не прощаєте?
– Брехні. Нахабної, відвертої брехні. Якщо людина бреше, я стараюся не мати з нею справи. Іноді, правда, таки доводиться спілкуватися – робота вимагає, наприклад, але таке спілкування обмежується виключно рамками обов’язку. І все.
– Як ви відпочиваєте? Футбол, розумію, на першому місці, а ще?
– Маю мисливську рушницю, але жодного разу за 10 років з неї не стріляв. Пробував рибалити – не клює. Навіщо час витрачати? Я дуже люблю у вільний час просто побути вдома, з сім’єю. Люблю Стрижавку, в якій прожив багато років. Люблю побути вдома на самоті. Це таке неповторне відчуття, коли ти нікуди не поспішаєш, відпочиваєш душею! Люблю прогулянки в лісі. А тепер із задоволенням гуляю з внучкою. Отаке нове хобі. Та ще й кажуть, що вона на мене схожа…
– Ви – майстер анекдоти розповідати. Іноді їх навіть журналісти цитують у газетах. Розкажіть улюблений. Чи новий.
– Які там анекдоти? Сучасне життя в Україні – такий анекдот, що інших і не треба.
– Що ви даруєте дружині на день народження чи інші свята?
– Практичних подарунків не роблю. Дарую щось для душі. І обов’язково – квіти. Багато квітів. Оберемок. Обов’язкові свята в сім’ї – день народження дружини, день нашого одруження (цього року буде срібне весілля) і 8 Березня.
– А день Святого Валентина?
– А моя дружина саме в цей день і народилася! Так що свято подвійне! І в кожен зі святкових днів я купую багато квітів, дарую щось вишукане. І каву у ліжко приношу.
– Бувають же такі чоловіки!
– Бувають. Правда, ці чоловіки такі не щодня. На жаль. А ще, зізнаюся,я в кулінарії – повний нуль. Але каву у ці особливі дні я варю старанно і вранці приношу дружині у ліжко.
Всі статті >>>