Світлана Василюк: «Мама мені казала: сто разів людину виправдай, на сто перший – зроби висновок»
Світлана Василюк, начальник управління у справах преси та інформації облдержадміністрації. Депутат Вінницької міської ради. Народилася у Рік Собаки під сузір’ям Рака.
За фахом – історик, закінчила з відзнакою історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту. Відмінник освіти України, викладач вищої категорії, методист, магістр державного управління.
Викладала історію в школі і технікумі, була заступником директора будівельного технікуму, радником міського голови, начальником управління інформаційної політики міської ради, першим заступником начальника головного управління з питань внутрішньої політики, у справах ЗМІ і зв’язків з громадськістю обласної державної адміністрації, згодом – начальником головного управління з питань внутрішньої політики, з питань засобів масової інформації та зв’язків із громадськістю, з серпня 2010 року – начальник управління у справах преси та інформації Вінницької облдержадміністрації.
У 2006 році закінчила Одеську національну академію державного управління при Президентові України.
У 2009 році нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня.
Заміжня, має дорослу дочку, зятя та маленьку онучку.
Любить поезію, цінує дружбу, сипле афоризмами і… не запам’ятовує анекдотів.
– Світлано Михайлівно, чи маєте ви чіткий статут, за яким живете?
– Статут – це дуже гучно сказано. Просто є принципи або правила, якими я користуюсь у житті: не тебе обирають, а ти обираєш; умій вчасно сказати «ні»; стався до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе.
І ще мені подобається вірш Андрія Дементьєва:
НИ О ЧЕМ НЕ ЖАЛЕЙТЕ
Никогда ни о чем не жалейте вдогонку,
Если то, что случилось, нельзя изменить.
Как записку из прошлого, грусть свою скомкав,
С этим прошлым порвите непрочную нить.
Никогда не жалейте о том, что случилось.
Иль о том, что случиться не может уже.
Лишь бы озеро вашей души не мутилось,
Да надежды, как птицы, парили в душе.
Не жалейте своей доброты и участья.
Если даже за все вам — усмешка в ответ.
Кто-то в гении выбился, кто-то в начальство...
Не жалейте, что вам не досталось их бед.
Никогда, никогда ни о чем не жалейте —
Поздно начали вы или рано ушли.
Кто-то пусть гениально играет на флейте.
Но ведь песни берет он из вашей души.
Никогда, никогда ни о чем не жалейте —
Ни потерянных дней, ни сгоревшей любви.
Пусть другой гениально играет на флейте,
Но еще гениальнее слушали вы.
Це і є моє життєве кредо. Не шкодувати про те, що було, а впевнено рухатись далі. Дейл Карнегі писав: «не пиляйте тирсу»…
— Розкажіть про сім’ю, в якій ви виросли.
— Я виросла у сім’ї, де всі ставилися один до одного з повагою і любов’ю. Цінували і дорожили стосунками. Батько мій був кадровим військовим – полковником, мама – бібліотекарем. Нас із братом привчали до суворої дисципліни. Мама постійно контролювала нас, вчила, давала поради. Вона, мабуть, відчувала, що невдовзі піде з життя, тому хотіла, щоб ми були самостійними і могли справлятися з тими проблемами, які можуть виникати на життєвому шляху. Це дуже допомогло мені, коли я залишилася без батьківської підтримки. Мама померла, коли мені було 18 років. Я ніяк не могла цього усвідомити, не могла зрозуміти, що моя мама – красуня, розумниця, людина енергійна і ще дуже молода, – померла. Я тоді навчалася на другому курсі педінституту. Що я буду робити далі без мами – не розуміла. Невдовзі помер батько, який дуже важко переживав втрату дружини. За три роки померли найдорожчі люди: бабуся, мама і тато.
Для мене багато означало виховання бабусі. Це була людина віруюча, яка, незважаючи на атеїстичні часи, виховувала нас на християнських цінностях. Коли бабуся помирала, вона залишила мені зав’язаний у вузлику карбованець. Вона чекала, що я прийду увечері і зрадію її увазі, але коли я прийшла, бабусі вже не було. Карбованець той я бережу й досі — як і пам’ять про найдорожчу людину. В нашій сім’ї все взаємодоповнювалось: суворість батька, ліричність мами, релігійність бабусі. Але мама, незважаючи на свою м’якість, могла одним поглядом примусити мене щось змінити, зробити якісь серйозні висновки. Усе це разом навчило мене не плисти за течією, а приймати самостійні рішення.
Після бабусиної, а потім і маминої смерті я дуже потребувала підтримки, але сталося так, що не мені допомагали, а я допомагала. Я вчилася жити без рідних людей, вирішувати життєві проблеми, працювати. Мабуть, це зробило мене сильною, адже завжди доводилося покладатися тільки на свої власні сили.
– Це, мабуть, дуже важко.
— Важко. Але… Іншого не могло бути. Потрібно було жити, адже час спливає дуже швидко. І дуже важливо, щоб у кожної людини було місце, де вона може відпочити від такого швидкоплинного життя і від проблем, де її сприймають справжньою, з усіма недоліками, перевагами, особливостями.
А ще важливо, щоб поруч були справжні надійні друзі. На роботі людина розкривається по-одному, в сім’ї – по-іншому, серед друзів – ще інакше.
– Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням?
– Сім’ю. Я пишаюся своїм чоловіком, я його люблю і вдячна долі, що він у мене саме такий. У мене чудова дочка, заради якої я готова в житті на все. Я обожнюю онучку. У мого чоловіка є сини від першого шлюбу, у нас з ними чудові стосунки – ніби це мої рідні сини, це частина моєї сім’ї. Я люблю свого зятя – нечасто, мабуть, тещі таке кажуть. Але він заслуговує на найкращі компліменти.
У професійному становленні я пройшла серйозну школу, хоч кар’єра ніколи не була для мене понад усе. 25 років я була викладачем технікуму, 14 років – державним службовцем. Я пройшла поступово всі сходинки, і кожна з них була справді важкою, але важливою.
Я умію дружити, бути вдячною і цінувати те, що маю.
– Що (чи хто) вам допомагає у щоденній керівній роботі?
– Допомагає мій колектив, який підтримує мене, вірить і завжди знаходиться поруч.
Допомагає спілкування з іншими жінками-керівниками.
Допомагає моя сім’я, яка завжди мене розуміє і сприймає мої проблеми, як свої особисті.
– А що заважає?
– Якісь перешкоди є завжди. Зокрема, фінансові. Якщо середня зарплата головного спеціаліста в управлінні – 1000 гривень, то хіба це не перешкода для нормальної роботи? Так не повинно бути.
А ще – парадокс, але це так! – іноді заважають цілком позитивні риси. Бувають ситуації, коли не можна виявляти великодушність, бо тобі сядуть на голову. Мені дочка іноді каже: мамо, ти неправильно живеш – коли тебе б’ють по правій щоці, ти підставляєш ще й ліву, але ж треба давати здачі! У багатьох випадках я з нею згодна, але теоретично. Практично я так не вмію.
– Що привело вас у міську раду?
– Хочеш сказати: навіщо мені потрібне депутатство? Так склалося, що я депутат міської ради на тому окрузі, де живу майже 50 років. Я тут народилась і виросла. Це справді мій округ. Є багато проблем, які ми вирішуємо спільно з міською радою, міським головою. В нього завжди можна знайти розуміння і підтримку. А це для депутата міської ради дуже важливо. Я зрозуміла, що можу чимось допомогти людям, поруч з якими я стільки років живу. До мене йдуть, бо знають мене давно. І знаєте, коли перед Новим роком я отримую вітання від виборців, це дуже приємно. Я це ціную, і розумію, що вже нікуди від цих людей не подінуся. Допомогла одному – він ще п’ятьох за собою приведе і попросить допомогти їм. Як правило, по допомогу звертаються не ті, хто може самостійно вирішити ту чи іншу проблему, а люди, які дійсно її потребують.
– Як ви ставитесь до нового виборчого законодавства?
– Я вважаю, що треба брати раціональні зерна з усього. Якщо вести мову про партійні списки, вони однозначно мають бути відкритими. Але партійні списки небезпечні тим, що в результаті виборів окремі громади не мають у раді жодного свого представника. У масштабах міста це не так помітно, а в обласній раді це проблема. Мажоритарна система гарна тим, що люди обирають конкретного депутата, людину, яку вони знають, поважають і довіряють. А загалом сьогодні це певного роду іспит, до якого ми повинні поставитися дуже відповідально. Зараз люди обирають не того, хто багато говорить, а того, хто багато робить. Вірити треба тільки справам.
– Розкажіть трохи більше про свою сім’ю.
– З чоловіком ми разом уже тридцять років. Він — генерал-лейтенант, заслужений юрист України, усе життя віддав роботі в прокуратурі. Був першим заступником прокурора Вінницької області, прокурором Закарпатської області, прокурором Туркменистану. Я дуже дорожу цією людиною. Це друг, порадник, захисник, він зрозуміє, підтримає, дасть настанову, дипломатично примусить подивитися на ситуацію тверезим поглядом. Він мудрий, виважений, і при цьому ніжний, люблячий чоловік. Я вважаю, що це Всевишній компенсував ним мені мої втрати в молодості.
Дочка і зять працюють у Ленінській прокуратурі помічниками прокурора Ленінського району. Внучка Єлизавета готується до дитячого садочка, їй два з половиною роки. Два сини мого чоловіка займаються бізнесом.
– Ви виросли в атеїстичний час, але вас виховувала віруюча бабуся. Як це вплинуло на ваш світогляд?
– Це в багатьох випадках допомагає, а в багатьох – ну, не заважає, а зупиняє якісь мої дії. Скажімо, іноді ситуація вимагає від мене жорсткості – треба «поставити когось на місце». Я можу це зробити, але через певний проміжок часу шкодуватиму, адже можна було б вирішити це питання більш дипломатичним шляхом. Намагаюся ставитись до людей так, як хотілося, щоб ставились до мене. Але буває різне — життя є життя...
– А часто вам доводиться казати собі «стоп» чи «ні»?
– Часто.
– Виходить?
– Не завжди. Хочеться іноді побути слабкою жінкою, щоб мене пожаліли. Як колись у дитинстві: упала, розбила коліно, а мама мастить зеленкою, гладить по голові, дує на ту ранку і каже, що все буде добре. Ми в дитинстві завжди вірили мамі. Цього іноді не вистачає. Мабуть, тому, що вона залишила мене так рано. Я тому балую і дочку, і внучку, і чоловіка. Розумію, що потрібно дорожити кожною хвилинкою нашого життя. Цінувати те, що ми маємо. Дорожити своїми близькими і ні в чому їм не відмовляти. Говорити кожного дня, що вони найдорожчі, найкращі, і підтверджувати це своїми діями.
– Ви багато читаєте. Чи є такий автор, книгу якого ви берете і розгортаєте на будь-якій сторінці – для того, щоб зібрати думки докупи, щоб заспокоїтися і просто відпочити?
– Є у мене настільна книга, яку я напам’ять знаю, але хапаюся за неї іноді по кілька разів на день. Сомерсет Моем, «Театр». Я беру книгу, запитую у головної героїні «Джуліє, що я повинна зробити?», і вона мені відповідає: «Головне для жінки – витримати паузу».
Дуже люблю поезію. У ті часи, коли я навчалася в інституті, я вела вечори, була учасницею агітбригади «Корчагінець», грала в КВНі, і все це супроводжувалося поезією. Вірші теж рятують мене у нестандартних ситуаціях. Люблю Маршака, Бернса у перекладі Маршака, Окуджаву, Гафта, Рязанова – не тільки фільми, а й вірші Рязанова. Близька мені поезія Ліни Костенко і Ганни Чубач. Схиляюся перед талантом і почуттям гумору Фаїни Раневської.
– Чи є у вашому житті людина (крім членів сім’ї), вдячність якій ви пронесли через усе життя?
– Коли я, молода й зелена вчителька, прийшла на роботу в 10-у школу, я познайомилася з учителькою російської мови й літератури Людмилою Яківною Сьоміною. Це була дивовижна жінка. У Людмили Яківни була чудова сім’я. Вона проводила просто вдома різні вечори, наприклад, вечір пам’яті Висоцького, вечір поезії Окуджави. Учні ходили до неї додому, як ходять до друзів. У неї було неймовірне почуття гумору і невичерпний заряд енергії й життєлюбства. Вона закінчила літературний інститут в Ленінграді, і одного разу взяла мене з собою у подорож по місцях своєї молодості. Незабутні враження. Словом, я отримала в її особі справжнього Наставника. І завжди з теплотою згадую про неї.
– Чого ви людям не прощаєте?
– Банально звучить, але не прощаю зради, підлості, ситуацій, коли людина свідомо переступає через іншу людину (не помилково, не тому, що так склалося і подітися не було куди, а саме свідомо). Хоча слова «не прощаю», мабуть, не зовсім правильні. Мама мені казала: сто разів людину виправдай, на сто перший – зроби висновок. Тому я завжди стараюся вникнути в ситуацію, з’ясувати мотиви вчинку, і навіть якщо моя перша реакція була «ніколи не пробачу!», потім я знаходжу тисячі виправдань. Були в моєму житті ситуації, коли мене підставляли, коли справді зраджували. З деякими з цих людей я продовжую спілкуватися. Кажуть, що люди, народжені під сузір’ям Рака, незлопам’ятні, але все пам’ятають. Це так. Я нікому не мстилася, просто піднімалася і йшла далі.
– У вас чудове почуття гумору. Розкажіть анекдот чи афоризм, який особливо любите.
– «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна», «на службу не напрашивайся, от службы не отговаривайся». Це мої улюблені вислови. А ще, коли я працювала в технікумі, старший син мого чоловіка закінчував інститут, і я вирішила щось подарувати йому в день випуску. Порадилася я з завклубом Олегом Уманським – от де скарбниця гумору! – а він каже: пішли купимо йому череп. Пішли ми в магазин наочного приладдя і купили череп (муляж). А на ньому написали: «Помни о бренности тела, спеши делать добрые дела». Цей вислів теж люблю. З анекдотами, незважаючи на почуття гумору, в мене не дуже складається. Я їх не запам’ятовую. Ну, хіба якийсь дуже афористичний трапиться.
– Як ви відпочиваєте?
– Переважно на дачі. Вона у нас в селі Цвіжин (це 17 км від Вінниці). Там невеличкий будиночок і 57 соток землі.
– І ви її обробляєте?
– Там великий сад, а під городництво ми відвели невелику ділянку. Я люблю щось вирощувати, хоч на роботі в це не дуже вірять. Але я ж не саджу картоплю на всіх 57 сотках! Я там справді відпочиваю душею, забуваю про шалений міський темп. Ходжу босоніж, обливаюся водою. Там взагалі чудове місце, озеро неповторне – дуже гарні краєвиди. До нас туди друзі приїздять. Це чудовий відпочинок. Коли у нас з чоловіком випадає нагода, їдемо разом у санаторій на Закарпаття. Зовсім не обов’язково їхати за тридев’ять земель, щоб радіти життю.
– Ви в гороскопи вірите?
– Не так, щоб дуже, але коли гороскоп хороший, то він мені подобається. А коли не дуже – то я думаю, що зробити, щоб було добре. Щодо моїх гороскопів, то Собака – це і друг, і вкусити може. Рак – один з найзагадковіших знаків Зодіаку. У нього інтуїція розвинена. Він — найбільш романтичний і непередбачуваний.
– А вмієте давати задній хід?
– Умію. Хоч не люблю.
– Шкодуєте, коли доводиться?
– Не шкодую. Адже шкодувати – це вертатися назад, а рухається той, хто йде і не шкодує. Вмію визнавати свої помилки і вибачатися за них. Як би це не було важко.
Я оптимістка. Бувають випадки, коли впадеш, доводиться піднятися, винести зі свого падіння певний урок і йти далі. Так і роблю. А загалом – люблю життя і сприймаю його таким, яким воно є.
Всі статті >>>