Олександр Федоришен, історик, краєзнавець, голова громадської організації «Спільнота «Історія Вінниця», керівник приватного екскурсійного бюро. Народився у Вінниці в рік Кози під сузір’ям Тельця. Вважає, що поєднання «двічі рогатого» грає йому на руку, бо завжди досягає бажаного.
Закінчив інститут історії, етнології і права Вінницького педагогічного університету імені М. Коцюбинського. Має чимало публікацій про історію Вінниці, нині готує до друку книгу «Вінниця: історія іншого часу». Подорожує та мріє про подорожі. Історію називає не просто гуманітарною дисципліною, а ласкаво ототожнює її із загадковою пані, яка увесь час кудись поспішає, а ти намагаєшся її наздогнати.
– У вас шалене захоплення історією міста, рідного краю. З чого все розпочалося?
– Для мене історія – це не лише суха «кабінетна» наука, коли дослідник має заритися в паперах і книгах та написати дисертацію, хоча це є невід’ємним аспектом професії. Але історія – це гуманітарна дисципліна, яка є дуже близькою до людей. Коли дізнаєшся про якийсь факт чи подію, починаєш шукати, що його спровокувало, які були передумови, наслідки, людські долі… І це не може не захоплювати.
Особисто мені любов до історії, напевно, прищепила моя прабабуся, яку ми щозими забирали з містечка Літин до Вінниці. Довгими зимовими вечорами вона переповідала мені цікаві бувальщини зі свого дитинства, юності, життя. Згодом моє захоплення життєвими історіями переросло в зацікавленість історичними об’єктами. В дитинстві, подорожуючи з батьками, я змушував їх зупинятися біля кожного пам’ятника, барельєфа, дошки, щоб прочитати, на честь кого їх встановили, дізнатися про ту чи іншу історичну постать.
– Тобто бажання стати істориком з’явилося ще в дитинстві?
– Якщо чесно, то я тривалий час мріяв про професію військового медика, але це було пов’язано з історичною постаттю. Мене надихав професійний подвиг Миколи Пирогова, про якого я прочитав багато книг. Але історія взяла гору, і я не шкодую.
– У вашій родині ще є історики?
– Ні, я з династії пожежників. Мій дідусь – ліквідатор наслідків Чорнобильської катастрофи, полковник запасу. Батько пішов його дорогою, також пожежник, підполковник у запасі. Мама – вчитель української мови, а бабуся – бібліотекар. Саме вони навчили мене любити книги. Якщо купую якесь, омріяне видання, то для мене це ціле свято. У мене вдома гарна бібліотека. Фонди не такі, звичайно, як у «Тимірязєвки», але тисяч 5 томів точно назбирається.
– Розкажіть про свою книгу.
– Це своєрідний науково-популярний твір – путівник Вінницею, якої вже не існує. В ній – фотоматеріали про Вінницю початку ХХ століття. Розповідь ведеться від особи, яка приїхала у місто у 1914 році. Багато інформації взяв із тогочасних газет, і не лише вінницьких. Я намагався зобразити місто в передчутті тривоги, до початку Першої світової війни і всіх буремних подій. Кожен читач – це де-факто герой, який відкриває для себе наше, моє місто.
– Що стало першою історичною знахідкою для вас? Який архівний документ найбільше вразив?
– Давайте згадувати. В архів почав навідуватися одразу, як вступив на історичний. На першому курсі ретельно вивчав підшивку газети «Хвиля» за 1919–1920 роки. Напевно, найпершим відкриттям було візуальне підтвердження візиту Петлюри та Пілсудського до Вінниці. Коли читав публікацію, мурашки бігали по тілу. Нині таке відчуття супроводжує мене майже під час кожного візиту до архіву, бо відкриваєш для себе щось нове.
– Наприклад?
– Мою бабусю Раїсу в її рідному селі досі називають галичанкою. Я часто запитував у своїх батьків і в бабусі чому, але відповіді ніхто не знав. Пояснювали так: мабуть, мій прадід був із Галичини. І все. Нещодавно я розкрив цей секрет завдяки кримінальній справі, яка зберігається в Державному архіві Вінницької області.
Прапрадід прийшов на Поділля в 1919 році як вояк Української галицької армії – військової формації ЗУНР, яка виступала союзником армії Симона Петлюри. Після низки трагічних подій («трикутник смерті», епідемія тифу) він залишився тут, одружився, потім був репресований, але вижив.
Його життя викликає когнітивний дисонанс: учасник Визвольних змагань 1917–1921 р.р., уже під час Другої світової війни воював на боці Червоної армії... Все це неможливо уявити, але так буває у людській долі. І, коли мене запитують, що для мене соборність, я кажу, що це історія моєї родини.
– Як такі відкриття сприймають ваші родичі?
– Дуже дивуються. Родина підтримує і підштовхує мене до нових досліджень. Мої рідні запитують себе: «Може, варто було зберегти ті старі фотографії?», «Де поділися ті унікальні родинні речі?». Впевнений, що у кожного з нас знайдеться пращур, через призму життя якого можна переосмислювати цілу історичну епоху. Доля мого прапрадіда підштовхнула мене до збору матеріалів для «колективної біографії» вояків галицької армії, які волею долі залишилися на Поділлі.
– Зараз стає популярним складання генеалогічного дерева. Вам замовляють їх?
– Ні, я цим не займаюся, хоча знаю колег, які практикують таку діяльність. Моя сфера – це авторські екскурсії Вінницею, Поділлям та Україною.
– Матеріали готуєте заздалегідь?
– Ніколи не пишу екскурсію, бо це не лекція. Орієнтуюся на туристів, виходжу «на поле бою» і бачу, чого від мене чекають і чим я можу здивувати. Жива атмосфера і спілкування не зрівняються із завченими фразами.
– Якби у вас не було педагогічної освіти, вам було б складніше проводити екскурсії?
– Безумовно. На моєму життєвому шляху були Педагоги з великої літери. Вони не лише викладали теорію, але й прищеплювали практичні навички, пояснювали, як можна той чи інший факт, подію, деталь цікаво презентувати.
Дуже люблю спілкуватися з дітьми. Свого часу був на практиці в школі, вів краєзнавчий гурток, тому розумію, на чому слід акцентувати дитячу увагу.
Отримую фантастичне задоволення, коли люди після почутої інформації починають дивитися на наше місто по-іншому, проходячи повз і будинки, замислюються над тим, хто тут жив до них.
– Які об’єкти найбільше вражають туристів?
– Ті, які мають велику історію і… занедбаний вигляд. Люди приходять до об’єкта, чують цікаву інформацію, і у них виникає обурення: як пам’ятник з такою історією може мати настільки жахливий вигляд? Це, наприклад, приміщення обласного радіо на вулиці Чкалова. Цю садибу в 1913 році збудував для себе «сталевий король Вінниці», підприємець та один із найбагатших вінничан того часу Борух Львович. Балкон та кілька кімнат будинку в катастрофічному стані, а розпорядники приміщення нічого не можуть вдіяти з цим, бо законодавство забороняє аматорське втручання. У держави ж коштів на реставрацію немає…
Але є на цьому фронті й успіхи. Прекрасно відновлений і реконструйований готель «Французький». Спільнота «Історія Вінниці» розшукала біографічну інформацію про першу власницю – Євгенію Прунмаєр, пам’ятник якій тепер встановлений поряд із готелем.
Ще один цікавий об’єкт, як на мене, – це поліклініка МВС на Верещагіна, колишній будинок лікаря Миколи Стаховського. Це була унікальна людина! Професійний отоларинголог, фанатичний прихильник української справи, в роки революції – посол УНР у Великобританії. За тодішньою модою він збудував садибу в стилі українського архітектурного модерну – така собі справжня українська «хата» поряд із міським оперним театром. Зараз будівля, з точки зору архітектурної спадщини, фактично мертва, а про Стаховського знають одиниці. Треба популяризувати те, що ми маємо, а маємо ми чимало.
– Окрім історії, у вас є ще захоплення, чи професія і хобі – це одне ціле?
– Я – щасливий, бо займаюся тим, що люблю. Мені не хочеться йти зі свого кабінету, бо роблю справу не для звітності. В мене є багато друзів, які обожнюють історію, але працюють в інших сферах. Вони, можливо, заробляють більше, але не ловлять «кайфу» від своєї роботи, як я. Вільний графік – це моє щастя.
– Часто подорожуєте?
– Минуле літо для мене пройшло під знаком Волині (там живуть батьки моєї дівчини). Завдяки їй я відкрив для себе багато цікавих об’єктів, уперше відвідав Острог, помилувався Славутою. В Україні є на що подивитися. І коли мені розповідають, що от я був там і побачив те (за кордоном), я завжди маю аргумент: в Україні є краще і цікавіше!
– Тобто відпочинок на березі Середземного моря – це не для вас?
– Ні, я не можу просто лежати чи просто купатися. Тим більше, море в мене з дитинства асоціюється з хворобою: часто хворів на ангіну, і на море возили мене підлікуватися.
– Вам лише за 23, а ви вже досить відома людина в місті. Слави не боїтеся?
– Попри свої досягнення, я знаю, що я нічого не знаю. Все, про що мені вдалося дізнатися, – це лише вершини велетенських айсбергів. Я розумію, який пласт документів ще не піднятий абсолютно ніким, і це надихає мене не зупинятися.
– Ви не боїтеся, що цей історичний айсберг вас захопить і не відпустить?
– Уже захопив. Я люблю робити кілька справ одночасно, переходжу від одного дослідження до іншого. Це дозволяє не зациклюватися і розвиватися. Пріоритетні речі до кінця. Але трапляється, що я залишаю почату справу на півдорозі, якщо вона стала для мене нецікавою.
– Нині ви стали не лише обличчям туристичної Вінниці, але й її голосом. Ваші розповіді про цікаві пам’ятки лунають на маршруті трамвая № 4. Рідні та друзі впізнають?
– Першою «впіймалася» моя бабуся. Потім удома розповідала: коли почула мій голос в салоні трамваю, почала шукати очима онука Сашка, бо думала, що це я через мікрофон у кабіні водія розповідаю.
Конфузи виникали, коли мій голос лунав у салоні, а я тим часом брав квиток у кондуктора. Але найприємніше слухати пасажирів, які починають аналізувати почуте, доповнюють своїми історіями, часом навіть хочеться їх записати.
Коли наша організація розпочинала цей проект разом з департаментом культури міської ради, найбільше ми боялися бути нудними. Хотілося привернути увагу вінничан, розповісти те, чого вони точно не знають, причому лаконічно. І це спрацювало.
Ви не уявляєте, як я здивувався, коли 7-річна дівчинка під час екскурсії запитала мене, чи знаю я, що першим директором музею Михайла Коцюбинського був його брат Хома! Звідки вона може про це знати?! Як виявилося, вона уважно слухала розповідь в трамваї, коли їхала до школи. Приємно? Ду-у-же.
– Плануєте продовжити проект, чи є інші на меті?
– «Трамвайні» розповіді про рідне місто, безумовно, доповнюватимуться і розширюватимуться. Є багато розробок для цього проекту. Нині ж маємо на меті втілення серйозної задуму – оцифрування «вінницького» фонду в Державному кінофотофоноархіві України імені Пшеничного. Там зберігаються відеожурнали, в яких відображені події, які відбулися у Вінниці починаючи з 1927 року.
Найдивовижніше, що там є плівка з відкриття музею Коцюбинському, на якому виступає видатний дослідник історії Вінниці Валентин Отамановський. До реалізації цього проекту закликатимемо долучатись всіх небайдужих вінничан, адже така оцифровка – недешева процедура… Підготовлені відеоматеріали плануємо викласти в Інтернет на спеціально створеному сайті. Таким чином, кожен зможе пишатися своєю маленькою цеглиною у великий фундамент історії рідного міста.
Всі статті >>>