Програма «Україна очима редактора», створена Українським фондом журналістів, триває. Завдяки цьому проекту українці мають можливість дізнатися про дивовижні куточки нашої Батьківщини із уст журналістів, які на власні очі бачили те, про що хочуть вам розповісти. На цей раз – про Буковину, «чарівний край Черемоша й Прута». Делегацію склали журналісти з різних регіонів і міст України. Тож сотні тисяч читачів дізнаються про Чернівці, неповторні перлини краю, патріотів-буковинців і їхні досягнення.

Журналісти зустрілися з міським головою Миколою Федоруком, заступником голови обласної адміністрації Віктором Павлюком, ректором Чернівецького національного університету Степаном Мельником, директором міського комунального підприємства «Калинівський ринок» Іваном Ринжуком, директором ВАТ «Цегельний завод № 3» Василем Ватаманюком і розпитали майже про все.

Вже через дві години по приїзду до Чернівців серед журналістів лунали здивовані вигуки: «навіть уявити не могла!», «а я їхати не хотів...», «та це ж справжня Європа!» Колись під час подорожі Європою Петро Кобевко, шеф-редактор чернівецької газети «Час», дорікнув нам, що ми, захоплюючись Віднем та Женевою, не знаємо, що таку ж красу маємо в Україні, в його рідних Чернівцях. Направду, тепер ми побачили чарівний куточок Європи – Чернівці як маленький Відень, а на пагорбах Турецької вулиці – квітковий годинник, за дизайном навіть цікавіший, ніж у Женеві!

Трохи сувора, вимоглива до неорганізованих туристів екскурсовод вела нас давньою бруківкою історичного центру міста. Хоч для високих підборів є певна незручність, але громада і влада міста задоволені: гарно, надійно й суттєва економія на ремонті доріг. Від будівлі до будівлі, від площі до площі журналісти захоплено пізнавали стародавні Чернівці, які минулого року відсвяткували 600-річчя першої письмової згадки про місто.

Трохи історії та міфів

Місто Чернівці згадуються в одній із грамот молдавського господаря Олександра Доброго, датованій 1408 роком, у зв'язку з митним договором, який він уклав з львівськими купцями. Із середини ХIV ст. Буковина, й Чернівці в тому числі, потрапляли під владу Угорщини, потім Молдавського князівства. Побувала Буковина й під турецькою зверхністю. Владарювали у Чернівцях і румуни, і поляки, і австрійці, і німці, і росіяни. Втім треба визнати, що чужоземці, особливо австрійці, які тут правили, не лише експлуатували цей край, але й привносили щось зі своєї культури, що в кінцевому результаті склалося у гармонійну картину «чернівецької цивілізації». Віками проживаючи поряд, різні народи протягом століть викували те, що є тільки чернівецьким, чого не відбереш, не вивезеш і не заборониш. Це дух Чернівців. Тут, у багатомовному місті, де й донині у злагоді живуть українці, молдовани, румуни, росіяни, поляки, німці, євреї, було доведено, що народи можуть досягти величезних здобутків у дусі спільної культури, великої спільної ідеї, високоінтелектуального розвитку.

Від самого початку австрійського панування (1774–1918 рр.) Чернівці стали центром Буковини. За Австрії, як кажуть на Буковині, був заснований Чернівецький університет з 3 факультетами, який розмістився у резиденції Буковинської митрополії, де навчалися також студенти з Галичини, працювали українські вчені. В середніх школах навчалися німецькою мовою, та австрійська влада ввела також українську в гімназії, згодом і в учительській семінарії.

За першої світової війни Чернівці тричі поверталися під російську владу, яка переслідувала українських націоналістів. Було й приєднання Буковини і Чернівців до Румунії.

Говорячи про полікультурність Чернівців, варто процитувати німецького публіциста Георга Гайнцена. За його словами, Чернівці – це місто, де «фірмани фіакрів сперечалися про Карла Крауса, де тротуари підмітали букетами троянд і де книгарень було більше, ніж кав’ярень».

Відома багатьом шанувальникам Чернівців пішохідна вулиця Ольги Кобилянської в усі часи приваблювала городян і гостей міста. Тут призначали зустрічі, відпочивали, пили каву. Ця вулиця, нині щедро прикрашена квітами, пам’ятає багатьох видатних людей. А про те, що її колись підмітали трояндами й мили з милом, гордо розповідають усі чернівчани.

На окреме слово заслуговують чернівецькі двірники. Чи є ще в якому місті конкурс на цю посаду? У Чернівцях є. Пройти його можуть ті, хто знає принаймні три-п’ять мов, якими спілкуються мешканці міста, вони мають знати його історію

і вміти розповісти її туристам. Оскільки такі складні умови, то й зарплатня чималенька – близько трьох тисяч гривень. Новація варта запозичення.

До ратуші по досвід

Міська рада гостинно відчинила двері перед українськими журналістами. Самій будівлі понад півтори сотні літ. Це дивовижна пам’ятка архітектури з 45 метровою вежею у стилі ампір (1843–1847, архітектор А. Микулич). Кажуть, без ратуші європейське місто почувається так само, як людина без документа про середню освіту. Вона – серце міста. Тут приймають укази, зустрічають шановних гостей, а раніше тут ще й виносили вироки злочинцям. Саме ця будівля стверджує статус поселення і підкреслює давність його історії.

В усі роки існування ратуші тут працювала міська влада. Щодня опівдні вже кілька років поспіль з вежі лунає відома пісня М. Ткача на музику С. Сабадаша «Марічка», яку виконує сурмач у гуцульському костюмі. Виграє чотири рази – на всі сторони світу.

Микола Федорук очолює міську владу вже п’ятнадцять років. За ці роки місто змінилося, розцвіло. Власне, не лише про досягнення, а й про проблеми повідав журналістській спільноті міський голова. Але, як сказав Микола Трохимович: «Проблеми існують, та вони вирішуються спільними зусиллями». Він демократично надав можливість гостям самим побудувати розмову. А вони відразу поцікавилися, як пан Федорук ставиться до журналістської братії. Дізналися, що сприймає лише конструктивну критику, а злостиві закиди просто ігнорує.

А ще голова дуже пишається своїм містом і його мешканцями. Колись за позицію, яка полягала в тому, щоб не заважати, коли не можеш допомогти, його критикував колишній губернатор області. Але вона, ця позиція, спрацювала. Нині в місті дуже розвинена сфера діяльності малого і середнього бізнесу.

– Люди навчилися самі давати собі раду. Вони не чекають манни з неба й сторонньої допомоги, – сказав Микола Трохимович. – А тому нинішня криза не така відчутна, як у 90-і роки.

В Чернівцях зосереджено більше половини промислового потенціалу, втім у межах міста немає шкідливого виробництва. Чистоті й естетиці в Чернівцях надають особливого значення. Кілька років тому німецька фірма вклала 1,5 млн німецьких марок в організацію утилізації сміття. І тепер самі мешканці докладають максимум зусиль, щоб місто мало європейський вигляд.

З приводу політики міської влади М. Федорук нагадав анекдот. «Чим відрізняються командир і замполіт? Командир каже: «Роби, як я сказав», а замполіт: «Роби, як я». Тож влада, як ми зрозуміли, показує приклад чернівчанам, а кожний них – своїм сусідам. От і їздять по досвід у Чернівці з усіх усюд і дивуються, як такий багатонаціональний конгломерат знаходить спільну мову. Прикметно, що в чотирьох закладах, де навчається понад 600 школярів, навчання ведеться румунською мовою. Інші мови як предмет є в усіх школах.

До речі, усі чернівчани наголошували на відсутності в місті конфліктів на міжнаціональній основі. Дружна громада, віддана своєму місту. А влада підтримує спільну ідею. Ось і весь секрет.

Коли прозвучало запитання щодо продажу землі в історичній частині міста, відповідь була категорична і однозначна:

– Земля не продається. Хіба що здається в оренду, та й то після серйозного обговорення громадою. Хоча за попередні роки міське господарство отримало 300 млн грн. від господарської діяльності, в тому числі й від аукціонного продажу вільних земель.

Підтримувати в майже ідеальному стані архітектурні пам’ятки історичного центру міській громаді допомагають і меценати. Владі вдається домовлятися.

– Серед «нових» побутує вираз: «Бабло переможе зло», – пожартував голова. – А я кажу інакше: «Добро переможе бабло».

На запитання, чи висуватиме свою кандидатуру міський голова на п’ятий термін, він відповів:

– Не скажу. Але, незалежно від того, сумлінно працюватиму до останнього дня…

Університет-музей

Серед нас, групи українських журналістів, не було жодного, хто б захоплено не затамував подих від дотику до мистецтва й історії у цих стінах. Насправді, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича – один з найстаріших і найкрасивіших університетів в Україні. Він був заснований Указом австрійського імператора Франца-Йосифа від 31 березня 1875 р. Буковинський сейм прийняв рішення фінансувати будівництво університету в сумі 50 тис. флоринтів з крайових коштів. Общинна рада міста передала таку ж суму. Зведений як Буковинська митрополія австрійським архітектором чеського походження Й. Главкою, він, як і сам край, багато бачив і пережив. Тут здобували знання Степан Смаль-Стоцький, Іван Франко, Лесь Мартович і багато інших видатних громадських і політичних діячів, науковців. Нині університет широко розвиває міжнародне співробітництво, здійснюючи й перехід до Болонського процесу навчання.

До речі, архітектурний комплекс університету з його чудовим ботанічним садом, незважаючи на його понад 130-літню історію, збережений у гарному стані, що дало підстави подати його до переліку об’єктів ЮНЕСКО. Нині він дванадцятий у списку кандидатів.

Ректор Чернівецького університету Степан Васильович Мельничук нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Це – невтомний реформатор вищої освіти, відомий фізик-науковець. Саме завдяки його енергії і авторитету університет займає сьогодні помітне місце серед відомих освітніх закладів Європи, Азії, Америки.

Та одна із журналісток упізнала в сивочолому ректорові вчителя-практиканта, який навчав її колись фізичним законам.

«Четвертий район» Чернівців

На 33 гектарах чернівецької землі розмістився один з чотирьох найбільших ринків України – Калинівський. Колись, у 90-х роках минулого століття, це було звичайнісіньке торговище, за вплив на якому тривала війна між двома підприємцями. Але, до честі міської влади, нині – це міське комунальне підприємство зі штатом 450 чоловік, яке є найбільшим платником податків Буковини. На ринку практично ліквідовані кишенькові крадіжки, оскільки на його території ведеться відеоспостереження, а охорону забезпечують 150 працівників. Серед них – аж три справжнісінькі полковники.

Спробуйте завітати на приватний ринок й зустрітися з його хазяїном. У кращому випадку вас запитають про психічне здоров’я, ну, тобто – пальцем біля скроні. Іван Іванович Ринжук – директор «Калинки» – завжди на робочому місці. Спочатку йому важко було знайти прихильників ідеї – заміни примітивних «ракушок» на цивілізовані крамниці, ошатні торгові зали. Зараз ринок має свою привабливу архітектуру і європейські критерії торгівлі. Щодня його відвідують в середньому 60 тис. покупців, а торгують 20 тисяч підприємців. Землю на ринку не купиш, хіба що візьмеш в оренду і на закладеному силами комунального підприємства фундаменті зведеш власний магазин.

Сам Сваровські якось відвідав «Калинку», бо здивувався обсягу закупок свого каміння: колись лідирувала Італія, а нині – ...Калинівський ринок. Іван Іванович з гордістю говорить про «калинівську фішку» – весільну тематику. Плаття та аксесуари звідси поставляють і на Черкизівський ринок (Москва), і на Далекий Схід, а віднедавна – у Швецію. Ціни (якщо комусь цікаво) – від $200 до $25 тис.

– Ми в цьому неперевершені, ми законодавці [весільної] моди, – пишається Іван Іванович.

Та, крім цього, ще є чим гордитися. Щоб відчути економічний розмах підприємства, наведемо цифри: минулого року ринок сплатив до міського бюджету 24 млн грн. Попри це колектив є щедрим меценатом. Його коштом зведено Літній театр на 2000 місць. Керівництво ринку й особисто Іван Ринжук підтримують талановиту молодь, місцевих спортсменів, допомагають інтернатам та літнім людям.

Історик за освітою, Іван Іванович закінчив ще й Українську академію державного управління при Президентові України. Бізнес, який він очолює, найбільш мобільний, конкуренти дихають у спину, а тому заспокоюватися на досягнутому не може, вивчає масу спеціальних бізнесових видань і… будує нові плани.

Директор цегельного заводу – доктор філософії

Коли журналісти намагалися скоригувати програму візиту, намагаючись якомога швидше потрапити до буковинських Карпат, вони запропонували вилучити з плану цегельний завод. Хоча ніхто з нас, можливо, і не бачив, як робиться цегла. Та керівник групи наполягла. Коли автобус зупинився, ми, роззираючись довкола, шукали трубу. Бо з чим ще асоціюється цегельний завод? Біля воріт ошатного подвір’я нас зустрів сам директор – Василь Ананійович Ватаманюк. Вздовж стежок – квітники, а справа від входу – великий вольєр… з павичами! І це ще не все. На місці колишнього цеху, де випускали за часів СРСР білу цеглу, абсолютно нерентабельну продукцію через віддаленість джерел сировини, зведено величезний спорткомплекс із залою на тисячу місць. Таких волейбольних закритих майданчиків в Україні всього два. Один – перед нами. Команда «Будівельник», що тренується тут, нині у вищій лізі.

Про трубу ми тимчасово забули…

Працівники усіх трьох змін, а їх на Чернівецькому цегельному заводі № 3 – сімсот, харчуються у заводській їдальні безкоштовно. Середня заробітна плата – майже 2000 грн. А пенсіонерам доплачують від 100 до 1000 грн залежно від трудового вкладу. Молодь приваблюють на завод, крім грошей, ще й соціальні гарантії, гуртожиток.

На цьому підприємстві працювати стало престижно. Вже тридцять років його очолює Василь Ватаманюк, справжній господар і невтомний реформатор. Задоволення потреб колективу має за гасло. І хоч йому вже минуло 60, і здобув освіту будівельника, хіміка-технолога, закінчив МАУП, Міжнародний відкритий університет (США), отримавши диплом доктора філософії у галузі ділового адміністрування, він продовжує вчитися.

Ой, про цеглу ледь не забула! Її тут виробляють такої і стільки, що по неї вже їдуть і з-за кордону. Вистачить на всіх. Бо щорік завод випускає понад 55 млн штук умовної цегли. Тепер знаю, що одиниця «умовна цегла» – це упаковані за євростандартом майже 300 штук реальних цеглин. А як помножити на 55 млн?! Будуймося, бо ми того варті!

А потім була дощова дорога в гори. Ми їхали туди по враження. І ми їх отримали. Смереки до небес, дерев’яні колиби, білі гриби. Гуцулів, правда, бачили мало, бо дощ…Та один з них таки до нас приєднався – перший заступник голови облдержадміністрації Віктор Павлюк. Сидячи по-сімейному за спільним столом, ми розпитували, він – розповідав. Як людина творча – і фізик, і лірик – розказав про культуру краю, про досягнення. Повідав і про проблеми. Одна з них, яка болить усій Україні, це – трудова еміграція. Західна Україна потерпає від неї найбільше, бо мало промислових районів, відтак – робочих місць. Тож великої уваги потребують діти, залишені батьками на дідусів-бабусь або й далеких родичів чи сусідів.

Нині влада активно залучає інвестиції, шукаючи рекреаційні точки, куди було б вигідно вкладати кошти. А навколо нас – місцевий Клондайк. Дороги б сюди прокласти, то й розбудовувати можна. І туристів запрошувати. В усі пори року й у всяку погоду!

«Місто митців і купців»

Так назвала Чернівці відома українська письменниця Марія Матіос. І мала рацію. Про те, що це місто виплекало немало видатних постатей, вже згадувалося. Серед них митці – Софія Ротару, Ані Лорак, Катя Бужинська, Ян Табачник і ще багато інших, на честь яких у сквері навпроти музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської закладено пам’ятні зірки.

Та не забуваймо й про купців, які чимало доклали до розвитку міста, що розташувалося на перехресті торговельних шляхів. Традиція ярмаркування на Петрівку заснована у Чернівцях ще в 1786 році. З ініціативи міської ради та торгово-промислової палати Буковини її відроджено у 1997 році. З того часу в Чернівцях на Петра й Павла збираються і митці, і купці.

Цьогоріч Петрівський ярмарок зібрав понад 600 підприємців з 22 областей України, Румунії, Молдови, Польщі та Болгарії. Як на справжніх ярмарках, тут було все: виставки-продажі товарів народного споживання, продовольчих товарів, книг, друкованої продукції, квітів, овочів, фруктів, продукції бджільництва… Легше згадати, чого не було. А «Свято пива та вина», «Світ морозива», Фестиваль закладів ресторанного господарства! Ні, про це треба вже забути.

У Містечку майстрів 180 народних умільців України та Румунії демонстрували власні вироби. Відбувся і показ національних костюмів буковинських дизайнерів з України та Румунії. Для маленьких чернівчан створили «Дитячий майдан» з одягом, іграшками та солодощами.

Свято вирувало. Митці й купці славили Чернівці й Україну.

У валізах лежали сувеніри, блокноти, диктофони, фотоапарати. Журналісти залишали гостинну Буковину, насичені враженнями… й не тільки. Та думали вони про те, що ти, читачу, обов’язково мусиш дізнатися про цей чудовий край.

Всі статті >>>