Віктор Бронюк, український музикант, фронтмен гурту «ТіК», голова правління благодійного фонду «Подільська громада». Народився в рік Кози під сузір’ям Овна. За освітою – педагог. Закінчив Барське педагогічне училище (за фахом учитель образотворчого мистецтва та художньої праці) та історичний факультет Вінницького державного педагогічного університету.
У 2005 році створив гурт, який невдовзі став відомим під назвою «ТіК» («Тверезість і культура»).
З 2008 року очолює фонд «Подільська громада», який визнано найкращим благодійним фондом України, а нині його основна діяльність спрямована на підтримку Української армії.
Одружений, має двох дітей: 6-річну донечку та 4-річного синочка. Абсолютно не вибагливий в одязі, повсякденний гардероб співака складається з футболок, джинсів та кросівок.
У житті найбільше цінує порядність, вірних друзів та сімейний затишок.
– Коли у вас з’явилася мрія стати артистом?
– Ще в дитинстві. Я народився в селі Соколова Хмільницького району (там і досі живуть мої батьки). На заняття в музичну школу їздив у Хмільник. Потім, коли автобус зняли з рейсу, разом з однолітками ходив пішки (6–7 кілометрів) – і це двічі на тиждень! Попри те, що педагог твердив, що нічого путнього з мене не вийде, батьки наполягли, щоб я таки закінчив навчання. І за це я їм вдячний.
Розумієте, не буває поганих дітей, бувають погані педагоги. Це я вже усвідомив, коли почав працювати в управлінні культури міської ради. Більшість викладачів у музичних школах не має педагогічної освіти, а лише фахову, і це стає перешкодою на шляху до розкриття дитячих талантів.
– Ваша мама була ваша першою вчителькою в школі. Складно було навчатися під її керівництвом?
– Зізнаюся, нелегко. Розуміючи, що на мене звертають увагу всі однокласники, ми з нею відразу домовилися: в школі вона не мама, а вчитель. Але мені діставалося на горіхи значно більше, ніж іншим учням. Я ніколи не називав її по батькові, просто не міг. Тому звертався просто на «ви»: «Підійдіть до мене», «Ви не могли б мені допомогти» і подібне. Було вкрай складно не називати її мамою, якось неприродно.
У мене дуже добрі батьки. І мені ніколи не доводилося їм брехати. Вони мені довіряли з самого дитинства. Коли мені було дванадцять, батько сказав: «Якщо ти хочеш курити – кури, якщо хочеш пити – пий. Але не ховайся, роби це відкрито». Для мене не існувало забороненого плоду. Тому, напевно, я не викурив жодної цигарки у своєму житті. Та й алкоголь мене не приваблює.
– Закінчивши школу, ви вступили до Барського педучилища на мистецький відділ, однак обрали фах художника, а не музиканта. Чому?
– Напевно, знав, що музика завжди буде зі мною. Я, до речі, єдиний з «художників» співав у колективі музикантів «Калинове намисто». А коли закінчив училище, всі йшли вчитися на юристів чи економістів, а я пішов на історичний факультет Вінницького педуніверситету. І жодного разу не пошкодував ні про перший, ні про другий вибір, бо студентські роки і в училищі, і в університеті були цікавими і насиченими.
– В університеті ви встигали не лише вчитися, але й займатися самодіяльністю, чи не так?
– А як без цього? Часом декан викликав до себе в кабінет і давав прочуханки: мовляв, бачить мене де завгодно – біля деканату чи профкому, в буфеті, але не на парах. Ми проводили багато концертів, творчих зустрічей, а наша команда КВН була добре відома не лише у місті, але й за його межами. Я брав активну участь у роботі народного центру «Душі криниця», який очолювала покійна Лідія Мельничук. Отримував від цього колосальне задоволення, і сам прагнув стати його керівником. Але ректор, вказавши на те, що я не мав музичної освіти, не погодився. Тоді для мене це було справжнім ударом, але нині розумію: все, що трапляється, – на краще.
Сміливо можу сказати, що зовсім не шкодую про те, що студентські роки провів не за партою, а у вирі яскравих подій. У мене є чимало знайомих у різних містах, з якими ми грали в КВН або зустрічалися під час фестивалів. Зараз це вже поважні особи: хтось дослужився до солідного звання, а дехто продовжує займатися творчістю.
От, наприклад, не так давно ми були з концертом в Чернігові. Після виступу підходять організатори і кажуть, що тут один поважний міліціонер з їхнього міста хоче зустрітися. Я виходжу, дивлюся, а це мій знайомий, з яким свого часу грали в лізі КВН. Він прийшов спеціально на концерт мого гурту, щоб зустрітися і показати мені відео: там записано, як я, ще будучи студентом, пообіцяв йому відвідати Чернігів. Такі зустрічі надихають і дають можливість усвідомити, що студентські роки пролетіли не марно. Їсти, спати і ходити на пари – це ще не все, що потрібно студентові. Кожен прожитий день студентської пори має залишитися яскравим спогадом.
– Що найбільше цінуєте в людині?
– Порядність. Нині це досить дефіцитна річ, хоча насправді обманути можна будь-кого, але не себе. Переступаючи через когось, у тій чи іншій життєвій ситуацій, людина може досягнути бажаного. Але рано чи пізно настане момент, коли треба буде розплачуватися за скоєне.
– Ви використовуєте свої мудрі поради у вихованні дітей?
– Поки що передавати їм якісь серйозні життєві принципи зарано, нехай побудуть ще дітьми. Я прихильник того, що в дитини має бути дитинство, і не розумію, коли батьки навчають своїх чад читати ще в 4 роки. Діти повинні відчувати любов батьків, а не тільки вимогливість – головне правило виховання.
Цього року Святий Миколай мав принести моїм діткам різочки, але в останній момент передумав і донечці подарував ляльку, а сину – іграшкову залізницю. Єва замовляє подарунки наперед – пише листи, малює малюнки, вона досить творча натура. У Данила бажання змінюються від одного рекламного ролика до іншого. Побачив по телевізору іграшку – і одразу: «Купиш?» – «Куплю», – відповідаю я, бо знаю, що завтра він проситиме вже щось інше.
– Вистачає часу на дружину і дітей?
– Бракує, особливо зараз. Робочий графік шалений, бо, окрім творчості, довелося займатися й волонтерством. За нинішніх обставин не можемо цього не робити. Дружина підтримує всі мої наміри. От нещодавно разом з лікарями майже увесь день фасувала медикаменти в холодному складському приміщенні.
Я вважаю, що треба жити так, як підказує серце. Якщо ми зараз будемо байдужими, то не матимемо України. Одна справа – розповідати, як ти любиш рідну землю, а інша – доводити це вчинками.
Хлопці з АТО пишуть, телефонують, дякують. І ти розумієш, що всі твої зусилля не марні. Це відчуття складно передати словами або виміряти в грошах. Уявіть, тобі дзвонять і кажуть: «Сидимо посеред поля в наметі, гріємося від генератора, п’ємо каву і палимо цигарки: і все – завдяки вашій підтримці». У такі моменти розумієш, що робиш потрібну справу. І не заради президента чи якось високого чиновника, а для себе, своїх дітей, свого народу.
– Фонд, який ви очолюєте, вже передав хлопцям новорічні смаколики до столу. Як ви плануєте святкувати Новий рік?
– Працюватимемо. Як на мене, то Новий рік – це свято занадто рафіноване, ще з радянських часів, яке має багато незрозумілих традицій: треба залишити всі негаразди у минулому році, бігати цілий день, щоб увечері сісти і з’їсти за один раз, те що на два весілля готувалося. Хоча, відверто кажучи, в дитинстві я любив Новий рік. Для дитини в Радянському Союзі це було справжнє свято: зимові шкільні канікули, цукерки, подарунки. Та нині моє улюблене свято – Різдво, коли можна зібратися разом, провести час із дружиною і дітьми.
– А за що так любите це свято?
– За дива. І хоча я вже і не в дитячому віці, але все одно вірю, що цей день має щось магічне. Згадується, як свого часу на День Святого Миколая в рамках акції «Крок до мрії» я подарував одній дівчинці, учениці вінницької музичної школи, флейту, бо свого інструмента в неї не було. Вона так раділа і так дякувала мені! А на Різдво вона прийшла зі своїми друзями колядувати до мене додому. Це був приємний сюрприз для мене і моєї родини.
– На свято готуєте щось смачненьке?
– Дуже люблю готувати, причому сам купую продукти. Дружина сміється, що мене на «Урожаї» вже всі продавці знають, бо з кожним я мушу поспілкуватися, розпитати, що, де і як.
Умію готувати абсолютно все. Люблю експериментувати, змішувати різні інгредієнти в салаті чи соусі – словом, створюю власні рецепти.
– Можливо, варто відкрити ресторан?
– Багато друзів про це кажуть. Напевно, не роблю цього через те, що не зможу повноцінно ним займатися. Творчість і громадські справи забирають багато часу.
– Ви народилися в рік Кози під сузір’ям Овна. Напевно, вперті наполягаєте тільки на своєму?
– Не знаю (сміється – авт.). Якщо впиратися чолом у стіну, то треба дожимати, щоб вона впала на протилежний бік, інакше стіна може впасти на тебе, і тоді вже не виберешся з-під неї.
– Що побажаєте вінничанам на свята?
– Миру і справжньої казки. Ким би ми себе не вважали – серйозними, дорослими, впливовими людьми – настає різдвяна пора і хочеться дива. Нехай це святкове диво завітає в кожну вінницьку родину, у серце кожного з нас.
Всі статті >>>